Коли розквітне лілея 2 або Хай живе королева!

Глава 18 (2)

— Ваша Високосте, ми приїхали, — дверцята карети відчинилися й, показалася кучерява голова охоронця, припорошена снігом.

— Добре. Вже іду, — зітхаю я, кидаючи погляд на Івейн. Сьогодні моєю компаньйонкою стала лише вона: не люблю подорожувати з великим натовпом. Служниця мені ледь усміхається, мовляв: "Сміливіше". Однак, це зовсім не легко. Відгорнувши шторку, яка, здавалось, була призначена для зберігання тепла в маленькому приміщенні, але зовсім з цією роллю не справлялася, я визирнула на білий світ. Лютувала хурделиця й заметіль, вітер свистів й завивав, наче вовк, а сніг з шаленими маневрами в повітрі вкривав стомлену замерзлу землю. Коли я покидала столицю, навіть уявити не могла, що доведеться подолати, аби дібратися до коханого. Негода наздогнала нас вже в дорозі, добряче ускладнивши пересування. Місцями сніг був настільки високим, що охоронцям доводилося розчищати дорогу, аби коні змогли пройти. Два рази ми були змушеними зупинятися в благодійних фондах, що зустрічалися на шляху, щоб зігрітися, переодягтися, скуштувати гарячого та відпочити. А потім зранку знову вирушали боротися зі стихією. І ось, нарешті дібралися. Сидячи в кареті й спостерігаючи за віхолою, я думала лише про єдине: "Чому я взагалі тут?". Навіщо приїхала? І як поясню цю причину Арлету? Настільки скучила, що не змогла дочекатися? Правда, але надто відверта... Втім мої люди вже покрилися сніговою шапкою, а я сама — інієм. Ні хутряна шуба, ні накидка, муфта, тепла сукня та високі чобітки особливо не зігрівали, а холод пробирав до кісток. "Будь, що буде, але нам потрібне тепло", — вирішую так і впевнено спускаюся на землю. Хоча ні, зовсім не впевнено, а дуже обережно, щоб не злетіти в замет. А далі, тримаючись за Івейн, чи точніше тримаючи її, бо дівчина ще більш, ніж я, не могла триматися на ногах, розчищеною доріжкою поволі пішла до будинку. І вже ось тепер, стоячи перед самісінькими дверима, я ледь знайшла сили, щоб тихенько постукати. А може він не радий буде мене бачити? Може я дарма приїздила?

— Хто там? — почувся тихий не знайомий жіночий голос з-за дверей, а фіранка на маленькому віконечку захиталася.

— Відчиніть будь ласка, я приїхала навідати Її Світлість герцогиню, — не бажаючи розпочинати з представлення, я вирішила краще назвати мету. Дверний засув видав глухий звук, після чого головна служниця маєтку, як я одразу зрозуміла, запросила нас із Івейн зайти.

— Ласкаво просимо, пані. Наш Стефан допоможе вашим помічникам розмістити коней в конюшні та прийме їх у будиночку для слуг, — повідомила мені жінка та видала ідентичний наказ чоловіку середніх років, який буквально ні звідки з'явився у коридорі. Певно, то і був Стефан. Я щиро подякувала і зробила кілька кроків у сторону вітальні, як на зустріч мені вийшов герцог Ганс. На відміну від служниці, чоловік мене впізнав з першого ж погляду. Впізнати впізнав, однак не одразу повірив власним очам.

— Ваша Високосте? Невже це ви, моя міледі? — його здивовані очі виражали радість, що придало мені впевненості. Тим часом служниця, почувши звертання пана, як є, впала на коліна.

— О ні, достатньо реверансу, а так не потрібно. А ще краще залишімо поклони на потім, а зараз допоможіть мені роздягатися, — шепнула я жінці і тут же повернулася до Ганса: — Це я, звісно. Пробачте за несподіваний візит, але я не змогла сидіти вдома. Сподіваюся, що не завадила? Як почувається Її Світлість герцогиня?

— Коли побачить вас, в мить одужає! Міледі, ви так ощасливили нас своїм приїздом! А Арлет як зрадіє, якби ви лише могли уявити! Він щодня вас згадував, а останні дні так сумував, що хотів вирушати в дорогу. Якби лише Анна відпустила його, тут же полетів би до вас... — емоційно розповідав чоловік, а я з допомогою служниці скидала мокрий засніжений одяг та радісно посміхалася. Слова мого майбутнього свекра принесли мені те, що називається справжнім теплом в душі. І хоч волосся досі було прикрашене сніжинками, я попросила чоловіка провести мене до хворої, сподіваючись, що й принц теж там.

— Анно, вгадай, хто до нас приїхав! — радісним голосом ще з коридору сповістив про мене Ганс. Я повільно зайшла в світлу затишну кімнатку, де поруч з вікном на дивані стомлено сиділа жінка. Її щоки були блідими, обличчя млявим, однак помітивши мене, очі сяйнули подивом, а вже наступної миті герцогиня вражено стояла, простягаючи до мене руки:

— Дитя моє, невже це ви? Моя міледі, ви зробили такий прекрасний сюрприз! Як же ви дібралися такою погодою? Чому не повідомили? Арлет поїхав би по вас, він і так тиждень вже до вас рветься! — щебетала вона, зовсім не дозволяючи вставити мені декілька слів.

— Доброго дня, герцогине. Я не хотіла завдавати вам клопоту і сповіщати про приїзд. Але вдома залишатися більше не могла: хотіла переконатися на власні очі, що вам дійсно краще. Як ви почуваєтеся? — підійшовши до неї, з нотками турботи запитувала я. Мама Арлета ніжно посміхнулася, погладивши моє обличчя, і міцно (і де в неї стільки взялося сили?) пригорнула до себе.

— Кохання справді не знає меж, — прошепотіла вона скоріше до чоловіка, ніж мені.

— Я дуже холодна, хоч би не заморозила вас, — тут же вибравшись з обіймів, посміхнуся та знову про щось запитувала, аж раптом...

— Ельзо? Що... Що ти тут робиш? — такий здивований, вражений голос кликав мене повернутися до дверей у покої, аби на порозі помітити того, за ким так шалено скучила. Напружені очі жадібно вивчали кожну рисочку моєї постаті, а на скроні тривожно бив живчик.

— Що за дурне запитання? Ти хіба не бачиш, що я роблю? О, сподіваюся, я не дуже засмутила тебе своїм раптовим приїздом? Врешті ти ж сам мене запросив... — ласкаво й дзвінко з легкою посмішкою я знову просто знущалася над бідолагою.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 12.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись