Коли розквітне лілея 2 або Хай живе королева!

Глава 19 (3)

Минуло ще кілька днів, наповнених справами.

— Ваша Високосте, на вас чекають у крилі Його Світлості маркіза Леджера, — тільки я покинула покої батька після довгої та важливої з ним розмови, як мені прийшло нове запрошення.

— Вже іду, — всміхаюся я, поспішаючи до друзів. Королю сьогодні знову було гірше, але процедури допомогли, тому моє серце хоч трохи заспокоїлося. Зараз я обдумувала нові закони і водночас гадала хто саме на мене чекає в крилі Вітелі, як враз з розгалуженого коридору почувся вельми цікавий діалог.

Зачепившись краєм вуха за ім'я мого нареченого, я притихла, подаючи знак Івейн теж завмерти, аби ми змогли почути про що говорять люди.

— То таки буде весілля? — почувся здивований голос одного з лордів, сторонників Каролін.

— Буде. Але невідомо коли... — відповідав інший, герцог Сорел, по-сумісництву батько капосної Діани.

— Звідки ж дізнався?

— Принцеса моїй дочці по-секрету розповіла, — діловито промовив хвастун, а я ледь не приснула сміхом.

— Ну так нам час готуватися. Її Світлість просила, щоб все було точно. Влаштуємо нашій майбутній королеві гарний весільний дарунок, чи не так? Голову її чоловіка з червоним бантиком, — зловіще засміявся інший, а серце в моїх грудях тривожно завмерло.

— Не регочи! Ще почують, дурню!

— Та в цім коридорі о такій порі нікого немає! От що скажи: як же ми це влаштуємо? З стрілком тоді добряче помилилися. Та й узагалі: стільки спроб і всі невдалі! Охорони з ним завжди багато...

— Ще не знаю, як зробимо. Хоча маю ідеї. Безпрограшний варіант, герцогиня буде задоволена. І ніхто не зможе дізнатися, або попередити. Швидше б призначили дату весілля. Треба повідомити всім нашим... А зараз ходімо, хочу випити за здоров'я нареченого! — віддаляючі кроки і стихаючий сміх сповістили про те, що чоловіки покинули коридор. Я ж похитнулася і неодмінно впала б, якби Івейн не зловила мене.

— Вони можуть повернутися, потрібно негайно іти звідси. Не можна, щоб ці люди дізналися, що ви все чули. — мудро промовила вона, обійняла мене і практично потягла звідти. Я тремтіла зі страху і лише перепитувала:

— Ти чула це так? Отже, вона ніяк не вгамується. Потрібно до короля, негайно кинути в темницю цих псів!

— Не можна. Якщо не вони, то інші. А Його Величності й так погано, — знову зазначила дівчина, дивуючи мене черговою порцією своєї кмітливості.

— Прокляття! Замкнений круг! — шиплю я, перебираючи в голові всі можливі способи порятунку принца.

— Може розкажіть йому про все, — радить служниця, а я призадумуюсь. Уява малює страшні картини, в яких мій відважний наречений намагається особисто таємно від мене розібратися з винуватцями моїх страхів. Йому влаштовують пастку і він потрапляє в неї, в результаті чого гине.

 

Ні, він надто самовпевнений останнім часом, недооцінить ворогів і вскочить в халепу! Я і лише я повинна щось придумати. Я мудра, я сильна, я обережна в діях... Я просто змушена знайти вихід, продумати всі варіанти, але, здається, їх просто немає. Я ж не виловлю всіх людей Каролін і не вб'ю її саму...

— Вас чекають, міледі, — навіть не помітила, коли ми прийшли до дверей у сімейне крило кузена. З вітальні лунає сміх, а я одразу поспішаю туди. Веселі обличчя всіх друзів тепло приймають мене, я цікавлюся про стан подружок і навіть намагаюся жартувати, але насправді тремчу від паніки.

— Нарешті, кохана, ти прийшла. Від досвітку все запитую в лакеїв, де ти, а ти все в короля, — яскраво посміхається мій брюнет, але помічає мій настрій: — З Його Величністю все добре?

— Тепер краще, — через силу усміхаюся я.

— Ходи, сідай, — запрошую кароокий і вступає мені місце в кріслі біля вікна.

— Сиди, що ти. Я тендітна, поруч з тобою поміщуся, — і присідаю на м'який розлогий поручень ставлячи руки на плечі мого принца.

— З вас би картину малювати! Такі гарні разом, — посміхнулася Адель, а Арлет взагалі засяяв, щиро подякувавши.

— От— от, а ти хотіла відректися, щоб Ендаласія втратила таких вродливих короля та королеву! — бовкнув Армель, геть не подумавши. У той час Арлет так різко сіпнувся, щоб поглянути на мене, що я ледь не впала. У той час брат поспішив звести все до жарту, мовляв: "То я до слова, не було такого", а я закатувала очі і награно сміялася, схилившись щокою до голови нареченого і щосекунди обдумуючи почуте в коридорі.

— З вашого дозволу, пані та панове, я вкраду свою наречену, тому що... Без пояснення причини, просто вкраду, — і подавши мені руку, Арлет вивів мене з палацу, дорогою теж про щось думаючи. Про що саме я дізнаюся трохи пізніше.

— Куди ми йдемо?

— Пам'ятаєш, я хотів показати тобі сюрприз, але не встиг: король покликав... — багатозначно посміхнувся юнак.

— Ну, звісно! О, то я нарешті побачу його? Хоч щось хороше, — наче дитя, зраділа я та навіть заплескала в долоні. Арлет мій інтузіазм оцінив дуже навіть схвально, тому взяв за руку і впевнено повів садовими доріжками все далі і далі.

— А куди ми йдемо? Де він?

— Все побачиш, потерпи, — засміявся красень і залишив свою руку спочивати на моїй талії, не зупиняючись. Настрій різко покращувався, а я все намагалася вгадати що ж саме побачу. Марно намагалася, бо навіть подумати про те, що ж на мене очікувало, я б не змогла.

— Поки ми ще не прийшли, розкажи, будь ласка, що ти хотіла б отримати? — дорогою запитував юнак. Я ж, боячись помилитися, стискала плечима:

— Уявлення не маю... Не хвилюйся, я зрадію будь-чому, якщо там твої старання зробити мені приємно.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 12.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись