Коли розквітне лілея 2 або Хай живе королева!

Глава 2

Досить невизначена ситуація, незрозумілі почуття, коли розум бажає дізнатися більше, а серце твердить довіряти сестрі і не слухати цих чорних жіночих наклепів. Герцогиня Каролін гордо дивилася у моє обличчя. Під натиском її карих очей я провалювалася у безодню сумнівів, мені здавалося, що тітка зростає, а я навпаки зменшуюся і скоро стану зовсім крихітною. Коли мине час, я зрозумію, що була надто легкою здобиччю для цієї пантери. Але розум приходить із досвідом...

— Що ви хочете сказати? — відчуваючи все той же неприємний морозець, наче холодний подих вітру у спину, запитувала я. Каролін посміхнулася, просторечивим жестом, вказавши мені на вікно:

— А ти поглянь сама... Я розумію, зараз ти вдячна і цьому, що маєш... Хто— зна, як життя тебе побило в чужих людей, але давай будемо відвертими, Адель. Ти дійсно не помічаєш, що після твого повернення нічого не змінилося? У Ендаласії як була, так і залишилася єдина принцеса. А ти... Наче і є, а наче й тебе ніхто не помічає. "Адель, доню, сестричко, племінничко..."— пощебетали та й забули. Ельза дресирує тебе, перетворює на свою подобу, а де твій власний зиск у тому? Де нагороди, похвала, заохочення? Можливо, зараз ти радієш її успіхам і тому, що головна— вона. Але це не справедливо стосовно тебе. По законах імперії ти точно така ж спадкоємиця, як і вона. Ти помітила, щоб до тебе ставилися з такою повагою, як до неї, хоча б слуги? А ваші спільні друзі бачать у тобі міледі чи лише подружку, Адель? А знать пританцьовує так навколо тебе? А батько привітав тебе з твоїми досягненнями, як зараз вітає її? Ельза провела нараду— хвала Ельзі! І всім байдуже, що вона вчилася цього усе життя. Звісно, вона мусить вміти це робити, інакше який толк від нездари при владі? А те, як ти зламала саму себе, переступила через страхи, через переконання, викинула частинку своєї душі, аби змінитися заради них, хтось помітив? Усі вважають, що ти зобов'язана бути іншою. Невже вони змусили повірити в це й тебе, люба? Дуже прикра ситуація...
Слова жінки були настільки сильними, що я вражено похитнулася і різко відвела погляд. Найприкріше те, що я серцем відчувала правдивість кожного слова.

— Звісно, в цьому є сенс... Аделард колихав на руках Ельзу, її вкладав спати, хвилювався, коли хворіла, навчав, ніколи не шкодував її, бійцем ростив. І пишався усім досягненням. Що змінилося? Вона завжди буде його татусевою донечкою. Нехай Делайн перетворила її на свою зброю проти мене, твій батько мовчатиме. Він поважає думку своєї улюблениці, вона часто перечила йому. Ти куди краща донька, ніж вона. Ти будеш подавати йому водички, коли захворіє, ти годуватимеш з ложечки, ти ніколи не будеш перечити і ще сотню разів переступиш через себе заради них обох. А вона бунтуватиме, встановлюватиме правила, кричатиме, але їй буде пробачене все після єдиної посмішки. Він завжди любитиме її більше, бо перед його очима не зникне її дитячий образ. Це жорстоко звучить, але це правда. Правда взагалі жорстока.

— Навіщо ви кажете це мені? Ви хочете налаштувати мене проти Ельзи! — в розпачі кричу їй, а мої щоки спалахують вогнем люті.

— Боже збав, нащо мені це? Я просто не змогла вберегти від неї сина, а ти з'явилася саме тепер. Колись я жила по-іншому. Мала люблячу сім'ю, поки вони не перетворили моє життя на війну за владу або за право на спокій... Ти для мене, наче донька, Адель. Нехай ти схожа на них, але душею ти — моя. Моя донька, Адель. І колись ти це зрозумієш...

— Солодкі слова з ложкою отрути? Ви намагалися вбити Ельзу! Ледь не вбили Вітелі, це не правда? — все ще намагаюся воювати я, але жінка не втрачає самоконтролю. Лише м'яко посміхалася і вигинала брову:

— А вона навела тобі хоч один доказ? Вона маніпулює тобою, Адель. Я не така людина, аби вбивати племінницю коханого чоловіка. Ну а з Вітелі ми часто сварилися, оскільки я не приховую, що проти цього весілля. Але вбивати наречену власного сина? Вітелі— подруга Ельзи. Вони ще й не такого тобі розкажуть... А ти вір, Адель. У все вір... Я рада, що ми поговорили. Тебе ніхто не змушує мені вірити.І я знаю, що засмутила тебе своїми словами. А це означає, що ти розумієш їх правдивість. Просто знай, що ти не одна. Я буду з тобою, якщо ти захочеш розплющити очі на правду... — шепотіла вона, перетворюючи свій відьомський голос на тихий і лагідний.

— Дякую, але ні... — згадуючи сестрині настанови, я гордо розвертаюся та іду геть. Однак, кожне почуте щойно слово наздоганяє мене. Врешті це ж усе правда... Свята правда... Потрібно з кимось поговорити... З тітонькою Делайн, Ельзою або батьком не можна. Моя названа сім'я були першими, хто попереджав мене на цей рахунок. Вітелі і навіть Армель— більше друзі Ельзи, вони розкажуть їй. Леджер— і так ділиться між сестрою та матір'ю. А як щодо Арлета? Здається, що він не з тих, хто звітує коханій про все. Може все ж спитати поради в нього? А що я йому скажу і що хочу почути? Краще мовчати. Каролін— брехуха, я не стану вірити її словам! Не хочу вірити...

Минав час, я заколихала свої таємні страждання і здогадки, поховала їх на глибині душі. Але чи не їм судилося підштовхнути мене до великої помилки? Можливо...

Настав день зимового балу. Він із самого світанку був приречений на щастя. Я прокинулася від дотиків сонячного проміння до мого волосся, ніжно посміхнулася ще уві сні, потягнулася і сонно розплющила очі, пробігши мутним поглядом по моїх розкішних покоях. А що це? На краєчку мого ліжка спала сестричка, обнімаючи щось незрозуміле (здається, то був чийсь каптан) двома руками. Де вона тут взялася? Я ж точно пам'ятаю, що засинала одна...

— Ельзо... Ельзо... — тихо шепочу я, розуміючи, що час вставати.

— Ммм... Не чіпай мене, Адель, — промямлила зеленоока, повернулася на інший бік і далі спокійно заснула.

— Ельзо... Ельзо, бал. Потрібно готуватися... — сміялася я, лоскочучи сестру її ж волоссям.

— Іди без мене, я хочу спати, — шепотіла та, сонно потираючи очі. Потрібно переходити до серйозніших дій. Саме так подумавши, я кинулася лоскотати близнючку, яка стала відбиватися руками і ногами, остаточно прокинувшись.

— Ельзо, ти що лунатик? Де ти тут взялася? — все ще сміялася я, сидячи на ліжку.

— Важкий вчора вечір був... Безліч справ, ми з Армелем і тітонькою просиділи біля свічок над паперами до опівночі. Врешті мені набридло і я пішла від них в сад, щоб подихати свіжим повітрям. Там зустріла Арлета, він насварив мене, що я не вдягла накидки, а надворі холодно. Дав свій каптан, ми ще трохи поговорили... Потім він привів мене до моїх покоїв, але Армель з тітонькою так і сиділи. Тоді я прийшла до тебе, — сонно відповідала вона.

— Каптан, я так розумію, Арлетові не віддала? Це він? — кинувши багатозначний погляд на ту одежину, що й досі була в руках сестри, запитала я. Вона здивовано на мене подивилася, потім на каптан і врешті голосно розсміялася.

— Я забула про нього вчора. Отак прийшла, впала на ліжко, а далі нічого не пам'ятаю... Як же я хочу спати...

— Не дивно, прийшла десь під ранок, я тебе хіба не знаю? А всю ніч з Арлетом гуляла, так? А щоб твоя охорона не розповіла тітоньці чи батьку, ти до мене прийшла, — зрозумівши в чім річ, дзвінко сміялася я, щипаючи мою сміливу сестричку.

— Та ну тебе, — махнула рукою вона, відповідаючи мені тим самим. Божеволіти і гратися з близнючкою мені було дуже приємно, радісно, цікаво, але обов'язок кликав розпочати підготовку.

— Ти лише ні про що не хвилюйся, Адель, — увесь ранок причитувала мені золотоволоска. Її слуги принесли усе необхідне в мої покої, тому одягалися ми разом. Нам знову зробили однакові зачіски і однаковий макіяж, звівши до нуля наші розбіжності.

— І все одно принц Арлет впізнає нас, — усміхалася я, згадуючи, як минулого разу ми могли обдурити всіх, окрім золхідця. Ельза посміхалася, але на щиру розмову не наважувалася.

— Я попередила їх, що якщо не впізнають, то так і буде. Аби лише не бігали перед сходами, не знаючи кому руку подавати, — засміялася вона і впевнено повернулася до мене обличчям: — Адель, ти готова сяяти на святі. Це був важкий місяць для нас обох, але ти впоралася з усім, з моїми завданнями. Знаю, що іноді була суворою. Але гра варта свічок. Я тобою пишаюся, сестричко...

Як довго я чекала цих слів, цієї похвали, ще змалку відчувала гостру її необхідність... Розплившись у трохи сором'язливій посмішці, я миттєво обійняла близнючку.

— Дякую тобі... І за те, що знайшла мене. І за те, що прийняла, що дбала і терпіла. Знаю, що було важко. Але ти прекрасна вчителька і неймовірна сестра...

— І ти також, моя найрідніша, — лагідно повторяє все ті ж слова зеленоока і міцно бере мою руку в свою.

— Нам час... Наш вихід... Це наше свято, твоє свято! Я безперестанку дякую небесам, що сьогодні через двадцять років я спускатимуся з цих сходів не одна, а з моєю рідною сестричкою... Я люблю тебе, Адель, — шепоче вона, а я топлюся в океані щастя. В моєму колишньому житті, про яке згадувати Ельза суворо заборонила, такі теплі слова міг казати лише Енріко і те лише через дитячу безпосередність. Ось воно— здійснення моєї заповітної мрії. Я в найпрекраснішій сукні на світі кольору небесної блакиті з розкішною зачіскою і в короні стою на верхній сходинці справжньої крутої доріжки, що веде у Велику залу палацу, поруч із тією самою славнозвісною обожнюваною народом принцесою Ельзою.

— Увага! Їх Високість принцеса Ельза та принцеса Адель Ендаласійські із роду Білої Лілеї! — оголошує про нас лакей, а серце моє завмирає.

— Ти все знаєш, окрім одного— істина в природності. Не грай роль— відчуй душею... — шепоче мені Ельза і чарівно посміхається. Я опускаю погляд на безмежно величезну залу.

— На репетиціях вона здавалася меншою, — з трепетом у голосі кажу сестрі, а вона кидає на мене погляд та сміється. Як же багато гостей! Найвельможніші, найповажніші, найбагатші, найкрасивіші, найпихатіші, найзлобніші, найпривітніші і найвеличніші цього світу зараз схилили свої голови перед нами. В реверансах і поклонах схилилися всі, хто лише не носив титул короля чи королеви інших імперій. Тут були і наречені Ельзи, і мої нещодавні шанувальники, і названа сім'я, і друзі, і вороги. Вони були внизу, а ми із Ельзою оглядали їх гордими поглядами з верхівки. Паморочилося в голові від усвідомлення грандіозності мого титулу, який повернула так раптово. Я спускалася зі сходів, граційно поклавши руку на перило, затамовуючи серцебиття. Все було, наче в казці. Ковтали сльози мої названа мати, тітонька Таміна і навіть сталева герцогиня Делайн. Пишно посміхався батько. А я помічала розгублені погляди знаті, в душі бажаючи розсміятися. Всі гості і ті, хто не бачив ще мене, був шокований нашою із Ельзою схожістю. Сестру мою вони знали добре, але не здогадувалися про те, наскільки ми не подібні в душі. Армель з Арлетом не переплутали принцес, але мій лицар таки про це хвилювався. В душі я по-доброму трішечки заздрила сестричці і злилася на маркіза за те, що золхідець міг упізнавати кохану за зовнішністю, а мене Армель увесь час плутав. Але ж ми не однакові, ми просто дуже схожі... Виходить, що не настільки вже й любить блакитноокий? Або любить, як Ельзу. Ельзу ж він дуже любить, наче сестру. Вона— його єдина сім'я, а я дуже на неї скидаюся... То ось звідки та прихильність!

— Ви прекрасні... Очей не відвести, — шепоче він, а я одразу невільно пробачаю все, про що щойно розмірковувала. Чомусь не можу сердитися на цих людей, люблю занадто. Хіба ж ні? Адже саме любов учить нас відпускати образи.

— Дякую, Армелю, — ніжно шепочу я, відчуваючи як тремтить мій голос. Мені ніколи не стати кам'яною. Пробач, сестричко.

Якийсь час ми з Ельзою розмовляли з вельможами і гостями. Моя невгамовна сестра знову оточила себе залицяльниками, раз у раз покидаючи цих і поспішаючи до наступних людей, щоб не обділити нікого своєю увагою. Навколо Арлета також збирався натовп дівчат. Аж надто перед його очима крутилася одна панянка, чий вигляд був непристойно відвертим.

— Вони одне одного варті, — мімікою вказуючи на сестру і принца Золхіди, посміхалася я друзям, в колі яких ненадійно ховалася від освідчень і пропозицій руки та серця (було й навіть таке). Армель, як і обіцяв, оберігав мене від закоханих, щоб я могла спілкуватися лише з адекватними.

— Користуються популярністю обоє. Місцеві дівчата геть розум втратили, відколи Арлет у Ендаласії став жити. Ви бачите он ту дівчину в жовтій сукні з русявим волоссям? — запитував мене Армель.

— Вона мене вже дратує. Хто це? — змірявши поглядом панянку, шепотіла я.

— Леді Діана. До божевілля закохана в нашого принца, — пояснював Леджер.

— Він їй сотню разів казав, що любить іншу, а вона ніяк не змириться... — зітхає Вітелі.

— Ненавиджу розлучниць отаких! Нехай не лізе, третій завжди зайвий! — дратівливо вигукувала я. —А що Ельза?

— Сказала, що не втручатиметься. А ось і вона...— усміхається Армель, натомість ми всі дружньо спостерігаємо за тим, як принцеса наближається.

— З головними привіталася, а інші самі підійдуть, — полегшено зітхає вона.— Адель, хочу тебе познайомити з де-ким...

З цими словами зеленоока проводить мене до якогось знатного пана, який сидів поруч із монархом. Він виявився королем сусідньої дружньої нам імперії. Потім ще декілька зустрічей, розмов на світські теми... Бал, а не дуже веселий. Мені було важко відчути душею своє місце в цьому, як просила мене золотоволоска.

Та все змінилося, коли лакей голосно оголосив:

— Увага! Перший королівський вальс!

Я завмерла на місці, розгублено глянувши на сестру. Ельза чарівно посміхнулася, підморгнувши мені. Тоді ж король взяв нас обох за руки, після чого ми всі зійшли з тронного помосту. Всі люди в залі утворили велике коло, в центрі якого танцюватимемо ми. "Святі небеса, де ж той Армель? Як я знайду його? Ельзо, не покидай мене!"— в душі заголосила я від паніки. Батько провів нас у коло, де відпустив, бо ж мав запросити свою неповторну сестру. Як я дізнаюся згодом, сьогодні монарх танцював уперше за багато часу. Ельза не залишила мене, з усмішкою впевнено провела тих кілька кроків, що наблизили нас до наших партнерів. Армель та Арлет самі вийшли у залу, тому мені довелося лише йти назустріч, а це куди менш ніяково і страшно. Моя золотоволоса сестра підійшла до принца, до мене наблизився маркіз, а батько запросив тітоньку.Залу заповнила чарівна музика, а моє серце завмерло вже при першому зачарованому і трохи сором'язливому погляді Армеля. Воно злетіло увись вже з першою посмішкою і ніжним дотиком наших долонь. Мені здалося, що в нас виросли крила. Я не відчувала землі, ловила щастя кожною клітинкою душі. В пам'яті постала давня картина десятирічної давнини, в якій маленька донечка прислуги вражено дивилася на бал через мур, мріючи про те, що й вона колись буде там. Батько і тітонька, Ельза та Арлет, я і Армель... Іноді я помічала обличчя пані Меліси та пані Таміни. Тут був і батько. Був Енріко... Навколо мене ожила казка, заіскрилися навкруги сонячні промінці. Серед ночі я узріла світанок. Так народжувалося моє нове життя, моє нове "Я", якому судилося бути щасливим... Танець закінчився, виконалися реверанси, потім нові реверанси, а тоді знову забриніла музика. Нічого не змінилося, окрім того, що тепер танцювальних пар було безліч. Але мені вперше в житті було байдуже до всього на світі. Я бачила ніжний погляд Армеля, чула його тихий оксамитовий шепіт на своє вухо і посміхалася. Я помічала іскристі сяючі очі моєї сестри, які випромінювали ніжність і лукавість. Я читала таємничість і захват по обличчю Арлета. Милувалася коханням Леджера та Вітелі... Все було, наче ввісні. Я не знала, чи буває прекрасніше... Як виявилося, що буває. Наступний вальс я танцювала із батьком.

— Я так тобою пишаюся, Адель, — щиро шепотів він.— Я досі не можу повірити, що ти жива. Ти не уявляєш як сильно я люблю тебе. Цього не виразити в словах, моя донечко. Я хочу, щоб ти була найщасливішою в світі. Ти так цього заслуговуєш...

Я так багато хотіла відповісти, але не зуміла. Поглянула в чисті батьківські очі і завмерла: великий мужній король ледь стримував сльози. Я пригорнулася до його плеча і затремтіла від зворушення та щасливої лихоманки. Так, іноді радості настільки багато, що вона виливається із очей у вигляді сліз. Сльози — це ознака того, що під тлінною оболонкою ще жива чуттєва душа.



Юліанна Бойлук

Відредаговано: 12.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись