Коли скінчиться дощ...

Глава 1

Вперше я побачила його в дощовий квітневий день. Ніколи не любила дощ, тим більше не літній. І так холодно, а тут ще й ця сумна сльота. Я швидко йшла від зупинки до роботи, коли погляд зачепився за фігуру чоловіка, що одиноко стояв. Він був високий, в чорних класичних брюках, елегантній, явно дорогій білосніжній сорочці та ідеально начищених лакованих туфлях.

Чоловік стояв всього в двох метрах від мене і розгублено дивився на всі боки. Чи то це місце йому було незнайоме, чи то він когось видивлявся. Очі кольору похмурого неба випромінювали стурбованість, а чорні брови хмурились, утворюючи глибоку складку між бровами. Але він привернув мою увагу не своїм презентабельним зовнішнім виглядом, а тим, що стояв абсолютно сухим, незважаючи на досить сильний дощ.

Ось і виникло питання: як йому вдавалося залишатися сухим без парасольки? Я навіть зупинилася й озирнулась. Він стояв біля проїжджої частини, ні брезенту, ні чогось ще над ним не було. Він ілюзіоніст, чи що? Але на виставу взагалі було не схоже, та крім мене ніхто ніби й не помічав цього дивного, але привабливого чоловіка.

Гучна мелодія телефонного дзвінка протверезила мене, й, стрепенувшись, я поспішила далі по тротуару, рахуючии кроки і забуваючи незрозумілого чоловіка.

Весь день щось дряпало душу, але я стійко продовжувала мило посміхатися всім та виконувати свої обов'язки. Після зміни, як завжди, затрималася на годину. Обов'язкова пробіжка на улюбленому тренажері і контрастний душ, здавалося б, заспокоїли мене, але не позбавили від зудячого почуття всередині.

До вечора дощ припинився, що дало можливість до будинку пройтися пішки, а не їхати в обридлому автобусі або тролейбусі. Я взагалі завжди любила багато ходити й гуляти, напевно, тому мій найулюбленіший тренажер - бігова доріжка. Включив музику за настроєм - і біжиш або йдеш швидким кроком. При ходьбі краще думається, та приймаються найвірніші рішення.

Ось і тепер, вийшовши на вулицю та побачивши, що ненависний дощ припинився, я взяла легкий прогулянковий темп і пішла вниз по вулиці. Проходячи повз того місця, де побачила незнайомця, я мимоволі сповільнила крок і уважно подивилася по сторонах. Його ніде не було, що не дивно.

А вночі мені приснився сон. Дощ, але тихий, безвітряний, і порожнє місто. Я знову стою на тому ж місці, де вранці побачила дивного незнайомця. Він все так само розгублено дивиться на всі боки.

Кадр змінився, і ось ми вже на місці катастрофи літака. Все випалено, навколо величезні й дрібні уламки літака. Гнітюче похмуро та тихо. Ні звуку. І лише ми. Втомившись чекати незрозуміло чого і розглядати страхітливу картину навколишнього, я глибоко вдихнула повітря, що пахне сіркою і, минаючи перешкоди, підійшла до чоловіка. Він обернувся на шум, і погляд у нього був такий здивований, ніби примару побачив, а не мене. Я аж розгубилася. Зупинилася. Мило посміхнулася і застигла.

Його очі. Там, в реальному житті, вони випромінювали розгубленість. Тут же в них бушувала біль й безвихідь. Руки міцно стиснуті в кулаки, а губи - в тонку лінію. Він знову хмурився, і небо хмурилось разом з ним.

Гуркіт грому на практично чорному небі я сприйняла як вибух ядерної бомби, але з місця не зрушила: погляд темно-сірих очей загіпнотизував та ніби позбавив волі.

- Де ми? - прочистив пересохле горло, хрипко спитала я.

Чоловік же безмовно продовжував невдоволено дивитися на мене і ще більше хмурився.

 Черговий гуркіт грому - і на цей раз я здригнулася.

- У моєму особистому пеклі, - немов вічність потому, відповів незнайомець низьким, трохи грубуватим голосом.

- Якщо це ваше пекло, що роблю в ньому я? - таке запитання далось мені ще важче, ніж перше.

Сон, з самого початку не вселяє оптимістичного настрою, набирав статус кошмару, і мені вже дуже хотілося скоріше прокинутися у себе в квартирі. Але свідомість відмовлялося прокидатися, а сон відмовлявся мене відпускати.

- Ось і мене це питання цікавить, - роблячи крок до мене, глухо сказав чоловік, не відпускаючи мого погляду. - Хто ти?!

Я знову розгубилася. Сон мій. Фантазія моя. А питання задаю не я. І персонаж мого сну якось аж занадто хвилює мене. Ось тільки чому, зрозуміти так і не змогла.

- Людина, - знизавши плечима, озвучила я зрозумілу істину.

Чоловік ще більше насупився, зробив ще крок в моєму напрямку і, ставши практично впритул до мене, уважно вивчаючи моє обличчя, сказав:

- Я бачив тебе там, у місті, ти йшла під чорною парасолькою з білим малюнком символу Парижа.

Я лише кивнула в знак згоди, подумки дивуючись сама собі: невже мені так сильно сподобався цей незнайомець, що захотілося, щоб і він мене помітив? Начебто ні. Зацікавив - так. Але більше через саму ситуацію.

Цього разу грім грянув разом з грозою, такий же зловісний, як і весь мій сон. Незнайомець, помітивши мій переляк, невесело посміхнувся й, нахилившись до мене, тихо видихнув:

- Прокинься...

Я відкрила очі. Моєму погляду постала моя світла й тепла кімната, крізь легкі прозорі штори заглядав похмурий ранок. Знову дощ. Глибоко вдихнувши, я встала і босими ногами вийшла з кімнати у ванну кімнату. Дзеркало показало ту ж звичну ранкову картину: доросла дівчина з довгим русявим волоссям і сіро-блакитними очима.



Анелия Чадова

Відредаговано: 17.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись