Коли скінчиться дощ...

Глава 4

Вранці я відчувала себе розбитою. Таке відчуття, ніби я й не відпочивала зовсім. Зробивши собі міцну каву, я сіла на улюблене підвіконня й байдуже втупилася у вікно. Фасад сусіднього будинку мене не цікавив, та й наш двір теж. Але мій погляд зачепився за гойдалки і завмер. Дитячі гойдалки.

Уві сні теж були гойдалки на березі моря. І тепер, напевно, я їх буду всією душею не любити. А в наступний момент я побачила, як Віктор з'явився біля цих самих гойдалок і неквапливою ходою попрямував в сторону мого під'їзду.

Він йшов, як звичайна людина. Він завжди поводився, як звичайна добре вихована людина. І це мені найбільше в ньому подобалося. Але, в той же час, найбільше і лякало. Можливо, якби він поводився, як типовий привид з будь-якого американського кінофільму, мені було б простіше його сприймати не як живу особистість, а душу померлої людини? Як все складно й заплутано...

Я зустріла його з натягнутою посмішкою та пропозицією якомога швидше вирушати в дорогу. Віктор підтримав пропозицію, і вже через півгодини зборів ми вирушили в дорогу. На вулиці крапав сумовитий весняний дощ. Легкий, але прохолодний вітер смикав мою парасольку, і я, поглядаючи на свого супутника, трохи заздрила йому: природні явища йому не перешкода. Я ж, вийшовши з автобуса, час від часу щулилася від поривів вітру.

Йшли ми в повній тиші, хоча, не приховую, мені дуже хотілося поговорити з Віктором. Але через людей навколо я не могла собі дозволити першій заговорити зі своїм задумливим привидом. А Бероєв, здається, і так прекрасно себе почувався в мовчанні. Він був зосереджений на своїх думках, що мене трохи зачіпало, бо мені дуже хотілося спілкування. Або хоча б просто почути його трохи грубий, але заспокійливий голос.

А ось на території цвинтаря вже мені не захотілося розмовляти. Та й мій супутник так і не став багатослівним. Ми просто бродили між рядів пам'ятників, вдивляючись в фотокартки померлих людей. Серце гулко стукало у мене в грудях. Шалено страшно було побачити зображення Віктора на одній з фотографій на пам'ятниках. Чесно, не знаю, як би я відреагувала. Але дрібна дрож, що пронизувала моє тіло, чітко давала зрозуміти, що спокійною я б точно не залишилася.

Цей цвинтар було новим, якщо можна так сказати, тому не таким великим і похмурим, як другий, який нам ще треба відвідати потім. Але і цей ми обходили досить довго. Від тривалого «гуляння» між пам'ятниками настрій мій впав ще нижче. І до кінця нашого ходіння я вже стала рахувати хвилини, щоб покинути територію цвинтаря й полегшено видихнути.

На виході з цього гнітючого місця Віктор відстороненим голосом сказав, що на сьогодні вистачить. Я лише кивнула в знак згоди. Після поганої ночі та зовсім не радісного ранку настрою тай сил на ще один похід у мене не було.

Ми так само мовчки повернулися додому. І на частку секунди мені здалося, що Віктор вже хоче залишити мене одну, але в наступну мить він переступив поріг моєї квартири, і я видихнула вільніше.

Мій постійний гість відразу ж пройшов в кухню, я ж закрилася у ванній кімнаті. Вмилася теплою водою, потім переодягнулася. Речі одразу ж закинула в пральну машину, чомусь вони мені здалися надто брудними й погано пахучими, хоча я в них і дня не проходила...

Бероєв стояв біля вікна. Погляд його похмурих очей був спрямований на сумний пейзаж за вікном. Руки схрещені на грудях. Та брови хмурились, як і в першу нашу зустріч.

Розумом я розуміла, що він привид. Що він мені фактично сторонній. Але уважно дивлячись на нього, мені непереборно захотілося підійти та обійняти його. І я не знала, чого в цьому бажанні було більше: прагнення його підтримати і подарувати частинку свого тепла чи спрага же самій отримати і підтримку, і тепло, і надію на краще.

Мені коштувало неймовірних зусиль перебороти себе й попрямувати ні до Віктора, а до електрочайника. Через кілька хвилин мовчазної тиші у мене був готовий ароматний ромашковий чай. І саме разом з ним я пішла в свою кімнату і влаштувалася там на своєму улюбленому величезному кріслі. По дорозі до нього включила телевізор. Показували «Віднесені вітром». Ніколи не любила цей фільм, але в даний момент мені було все одно, що дивитися. Та й не дивилася я, а так, просто фоном включила, щоб в тиші не сидіти. Чомусь йдучи з кухні, я чітко усвідомлювала, що моєму привиду потрібно побути на самоті.

Я неуважно дивилася на екран телевізора й не усвідомлено відзначала, що і фільм я включила на самому сумному моменті: смерті маленької Бонні. Від похмурої картинки я міцно заплющила очі. Чомусь дуже захотілося плакати. І щоб обов'язково хтось мене пожалів та втішив. Мій привид ідеально б підійшов на цю роль, але чи вміють привиди втішати? Та й йому зараз набагато гірше, ніж мені. Я, принаймні, жива і ні пам'ять, ні сина не втрачала.

- Чому ти сьогодні сумуєш? - увірвалося в мій мозок тихе питання Віктора, і, мимоволі здригнувшись, я відкрила очі.

Він стояв навпроти мене: руки в кишенях, рукава білосніжної сорочки загорнені до ліктів. Він завжди носив закочені рукави. Це його стиль. Йому так зручніше за все. А мені шалено подобався вигляд його жилавих рук. Ніколи б не подумала, що буду милуватися чоловічими руками, тим більше ловити кайф від чітко окреслених ліній вен. Раніше мені здавалося це негарним. Тепер же я часто милувалася такими сильними чоловічими руками.

- Похід на кладовищі, не викликає позитивних емоцій, - спробувала сказати ущипливо я.

Бероєв посміхнувся куточками губ, але і цього маленького натяку на посмішку вистачило, щоб з'явилася ямочка на його лівій щоці.



Анелия Чадова

Відредаговано: 17.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись