Коли скінчиться дощ...

Глава 5

Вранці голова дійсно розколювалася від болю, але радував той факт, що я нарешті виспалася. Випивши таблетку знеболюючого, а слідом і чашку міцної кави, я знову засіла за ноутбук. Перевіряла ще раз вчорашню інформацію, шукала нову і просто чекала на прихід свого привида.

На вулиці було похмуро, добре хоч дощ не йшов. Неправильна якась весна в цьому році. Замість теплого сонечка й квітучої зелені - прохолода та дощі. Гидота.

Рівно о десятій нуль-нуль я вже звично пішла відчиняти вхідні двері для свого щоденного гостя, але відкривши її, в подиві застигла. На сходовому майданчику нікого не було. Я розгублено озирнулася на всі боки, але нікого, порожньо.

Я повернулася на своє робоче місце й, почекавши десять хвилин, знову виглянула на майданчик і насупилася. Ох, щось мені це все не подобається. Зовсім не подобається.

Знову повернувшись на кухню, я підійшла до вікна і уважно оглянула двір. Почуття тривоги стало рости, як грибочки після дощу: швидко й продуктивно.

Не витримавши ще десяти хвилин гнітючого очікування, я швидко одягла куртку і, взявши ключі, помчала на вулицю. Оббігши весь двір та так і не знайшовши Віка, я щодуху помчала назад додому, сподіваючись, що він вже там і чекає на мене. Але немає, порожньо. Ні на сходовому майданчику, ні в квартирі мого привида не було. Дивно, дуже дивно. А ще хвилююче.

Хтось інший на моєму місці зрадів би, що привид зник і більше, можливо, не буде дошкуляти. Мені ж стало не по собі. Весь день я провела немов на голках. Щось намагалася робити, але у мене все падало з рук та нічого не виходило. Кожні півгодини я бігала на сходову площадку й перевіряла, чи не з'явився мій привид?

Його не було.

Де він? Що з ним? Може, він знайшов сина і відлетів уже в інший світ, а я тут переживаю і місця собі не знаходжу?

Тоді чому він не заглянув і не сповістив, що все добре, і тому він відлітає? Або він приходив, але вночі, коли я спала без задніх ніг? Що робити?

День пройшов, а ситуація так і не змінилася.

На початку дев'ятої вечора я подзвонила своїй змінниці та попросила помінятися. Згнітивши серце, Світлана погодилася. І то тільки через мій стривожений голос. Я скупо подякувала й попрощалася. Приблизний план дій у мене вже був намічений. Але я сподівалася, що вранці наступного дня мій привид все ж з'явиться.

На ніч я не стала пити снодійне, тільки склянку теплого молока. Але спала уривками і мало. Все прислухалася до оточуючих звуків. Була надія, що Віктор мені присниться, але сновидіння мої були порожні.

А ранок почався о шостій годині. Звична кава, пара бутербродів - і то, тільки тому, що треба. Та чергова перевірка інформації. До десятої ранку я просиділа в кухні, потім стрімголов побігла відчиняти двері. Але там було, як і раніше, порожньо.

Чортів привид! Де ти пропадаєш?

Мозок видав «геніальну думку», що привиду-то невідомо, що я взяла сьогодні відгул! Я швидко зібралась та помчала в бік роботи. На потрібній зупинці вилетіла з маршрутки і, пробігши пару метрів, зупинилася. Нікого. І тільки набридливий дрібний дощик понуро накрапував, ніби поплутав пори року. Від досади я, немов маленька дитина, тупнула ногою, ій розкривши свою парасольку, попрямувала назад до зупинки.

Десять хвилин очікувань - і потрібне маршрутне таксі зовсім непривітно розкрило переді мною свої двері. В автобусі вже ніде було яблуку впасти, але я все ж, докладаючи титанічних зусиль, змогла відвоювати собі місце на останній сходинці і видихнути, щоб жовті двері змогли зачинитися за моєю спиною.

М-да, в такий консервній банці я давно вже не їздила. Все ж моя зупинка друга після кінцевої, і якщо не сидячі, то стоячі місця завжди є. А в теплу пору року я взагалі на роботу і з роботи завжди вважала за краще ходити пішки.

Три наступні зупинки водій проїхав, не зупиняючись, благо виходити ніхто не збирався, а на четвертій вистрибнула я, наче пробка з пляшки шампанського. Вистрибнула й, перейшовши дорогу, швидким кроком попрямувала вниз по вулиці. Кілька метрів і чотири проігноровані мною величезні калюжі, в яких я ретельно помила свої ноги, - і ось вона: потрібна мені будівля.

Перевівши подих і прискіпливо оглянувши себе, я повільним та впевненим кроком попрямувала до входу в бізнес-центр. Ідеальна постава і гордо підняте підборіддя надали мені впевненості, примушуючи оточуючих звертати увагу на моє обличчя, а не на мокрі модні джинси.

Підійшовши до стійки рецепції, я привітно усміхнулася і поцікавилася, чи на місці Віктор Бероєв.

З інтернету я знала, що перший і другий поверх повністю займає будівельна фірма «Мегабуд», в якій до сих пір мій привид значився головним архітектором. Або у них на сайті недостовірна інформація, або реально Бероєв живий. До речі, а таке можливо?

Ось зараз і дізнаємося!

Дівчина-адміністратор пару раз моргнула своїми довгими й пухнастими нарощеними віями, що я аж занепокоїлася, як б не відвалилися у неї ці опахала. З півхвилини вона зображала з себе рибину, викинуту на берег (до речі, з такими губами вона дуже схожа на ту саму рибу), і, подолавши себе, мило мені посміхнулася й відповіла на моє запитання, чи можу я зустрітися з Віктором Бероєвим?

- З якого ви питання, дозвольте дізнатися? - проспівала вона своїм солодким голоском, хоча очима готова була мене спопелити.



Анелия Чадова

Відредаговано: 17.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись