Кордонник. Дитячий сон.

Частина IV

Після смачного обіду вся компанія розсілась навколо ліжка старого пасічника. Часник улігся біля ніг Микити, а Пістоль, вимитий та нагодований Тетянкою, тихо спав, притулившись до волохатого боку свого нового товариша. Дід Панас не поспішаючи оглянув усіх, сидячих навколо й посміхнувся.

- Ну що, мої маленькі вояки з нечистою силою, надавати б вам всім лозиною по одному місцю за те, що не послухали мене, коли я казав одній додому йти, а цим двом не лізти поперед батька в пекло, - дід, весело дивлячись на дітей, суворо вказував на кожного вказівним пальцем, - та, мабуть, від долі не втечеш. Що скоєно, то скоєно. Мабуть, так було треба.

Хома, почувши погрозу, миттю відсів від діда якомога далі, а коли зрозумів, що його сідницям нічого не загрожує, повернувся на попереднє місце.

- Бачу, що багато питань у вас є щодо подій цієї ночі, тож питайте.

«Як Ганнуся стала нічницею? Звідки взялося потерчатко? Чого їм було треба від Степаниди? Чого помирали сусідські діти? Звідки взявся Пістоль?» - один поперед одного заторохтіли діти.

- Досить! – першим не витримав дід Богдан.

Миттю в хаті стало тихо.

- Покажи їм, - звернувся пасічник до діда Панаса, витираючи спітнілого лоба.

- Твоя правда, Богдане, так, мабуть, буде краще, - мовив кобзар, й поклав на край ліжка дерев'яного гребінця, взятого напередодні під подушкою пасічника.

- Покладіть по черзі на нього одну руку, - наказав дід.

Діти, з непорозумінням поглядаючи один на одного, виконали вимогу старого. Впевнившись, що все зроблено правильно, старий чаклун накрив дитячі руки своїми долонями.

 

* * *

Серце Степаниди розривалось від відчаю, сорому та злості. Відчаю й сорому від того, що її біда жваво перемелюється цими дурними бабами, цими сільськими квочками, яким народжувати дітей – як дурню з гори котитися, й злості від того, що вони праві – вона безплідна. І з цим нічого не вдієш. В селі, де в кожному дворі бігало щонайменш по троє дітлахів, вона була білою вороною.

З першим чоловіком діточок нажити не встигли. Через місяць після весілля пішов він на війну, та вже й не повернувся. Не натішившись коханням - стала молодою вдовою. Від болю втрати серце молодої жінки скам’яніло. Так і жила, доки не осів у їхньому селі абшитований козак Кіндрат Стеценко. Немолодий, кульгавий, але ще міцний чоловік, якимось чином розтопив душу Степаниди. Незабаром побралися, й надія поколисати свою дитину спалахнула у серці жінки з новою силою. Минуло п'ять років, але нічого не змінилось. Степанида змирилась зі своєю долею та перекинула всю свою невитрачену материнську любов на Дмитра, сина Кіндрата. В часи, коли парубок приїжджав до них на нетривалий відпочинок з Січі, вона днями не відходила від нього. Сама стелила йому постіль, накривала на стіл, тримала рушника, коли той вмивався. Дмитро з великою пошаною відносився до неї, але матір’ю так і не назвав. Та й це б якось пережила Степанида, якби одного вечора не з'явилася на їхньому порозі Ганнуся – молода, вагітна дружина Дмитра. Наступного дня хлопець поїхав до свого куреня, а дівчина залишилась ними. Вагітність проходила важко. Місцева повитуха стала частим гостем у їхній хаті. Чи то не готова була Степанида до нової хазяйки у хаті, чи ще щось, але незабаром відсторонилась від всього цього, доручивши нагляд за Ганнусею дівкам-наймичкам. Недарма ж люди кажуть, що «Невістка, то чужа кістка», або «Дивна пригода, коли між невісткою та свекрухою згода». Мабуть так воно і є. Кіндрат же, на радощах, що стане дідом, майже щодня збирав у дворі добрячі гулянки, на яких десь по сто разів за вечір повторював гостям: «Раз Бог мені більше дітей не дав – буду онуків няньчити!» - чим знову й знову розривав згорьовану душу дружини.

Коли надійшла звістка про загибель Дмитра, Кіндрат змінився. Гулянки припинились, а вся увага майбутнього діда перекинулась на невістку. Степанида опинилась далеко на другому плані. Знов, давно забута самотність, охопила жінку. Може все було б інакше, якби не зненацька підслухана розмова двох сусідок біля воза з посудом на осінньому ярмарку.

 

- А я кажу тобі, відьма вона. Або гріх якийсь тяжкий за нею є. Бо не може так бути, щоб двічі заміжньою бути та ні від одного чоловіка дитину не понести. Кажу тобі – гріх на ній великий.

- Та який гріх! Все життя тут живе. Й батьки її тут жили, тут і поховані. Який гріх?

Дві, святково вдягнені жіночки прискіпливо роздивлялись полтавський посуд, що, дбайливо перекладений соломою, лежав на возі гончара. Степанида випадково підійшла до них. На ярмарок, який щоосені розвертався у їхньому селі, вони з Кіндратом прийшли разом, як і належить поважній родині. Люди, побачивши старосту, розступались, знімаючи шапки. Жінки й молоді дівчата з поклоном віталися та бігли собі далі. Торгаші теж не відставали: ті, що були в Пологах не вперше, привітно махали руками, ті, що привезли свого товару тільки цієї осені, з цікавістю роздивлялись кремезного, кульгавого козака, який поважно крокував серед виставлених довгими рядами, возів. Декілька торгашів обступили Кіндрата й почали голосно, перебиваючи один одного, скаржитись на те, що хтось у цьому році зайняв їхнє місце. А їхнє воно тому, що в тому році вони там торгували, тому чого у цьому році хтось туди вліз, а їм тепер прийдеться ставати з самого краю. Поряд ревіли воли, хрипіли коні, десь захлинаючись, несамовито верещала свиня. Гвалт стояв неймовірний. Дітлахи, зграями літали поміж рядів з товаром. Весело сміючись, хапали з прилавків гарячі бублики, й під прокльони товстих господинь смачного товару, пірнали поміж ногами селян, тікаючи якомога далі, до небезпечного місця, де можна спокійно розділити запашну здобич. А тим, хто попався було непереливки. Червоні, як вишні й величезні, як вареники, вуха – ось що чекало на невдаху. Ну ще й сині, від лозини, сідниці. Бувало, що ще тиждень після ярмарку, такий крадій їв стоячи, а спав на животі. «Не вмієш – не берись. А взявся й попався – то тоді терпи!» - приговорювали батьки, «гуляючи» лозиною по голій дупі.



Владимир Слободян

Відредаговано: 13.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись