Кошмар з минулого

Глава 13

- Ну що ж, тепер ви знаєте все, що потрібно знати, - Говард перевів погляд на Хезер - мені потрібні досьє на усіх підозрідих, хто працював з Беннетом.

   Хезер лиш глянула на нього і вийшла з кабінету. У кімнаті залишились Говард з Френцісом:

- Так що це за жінка, Говарде? - запитав Френціс, тримючи фото жінки з дитиною.

- Вони пов'язанні зі справою, але поки що я незнаю як, і їх порібно захистити. - неохоче відповів Говард.

- Говард, ти точно не знаєш їх?

- Скажем так, це мої давні знайомі, але постарайся менше про це розповідати. - так само неохоче промовив Говард.

- Можливо ти маєш їхні контакти, я зв'яжуся з місцевою поліцією.

- Не потрібно, я хочу щоб ти сам з'їздив, - трішки параноїдально прозвучало для Френціса. - ми уже знаєм, що в органах є кріт, можливо, не один, для нас - це факт.

   Френціс одразу погодився і покинув будівлю. Через кілька хвилин до нього завітали агенти, які заримали його як головного підозрюваного у справі вбивства Беннета.

Минуло 6 місяці

   Ці півроку пройшли не просто для всіх: Говарда все таки засудили на 15 років за гратами, і як би  дивно це не звучало, але після суду вбивства одразу закінчились. За цей час не було ніякої згадки про Кетрін, ні де вона, ні чим займається, тому справу про її втечу заморозили. А Френціса, після засудження Говарда, підвищили до командира відділенням і він неабияк зблизився з Дейзі, асистенткою Кетрін. Справу Дантиста також заморозили, так як вона зайшла глухий кут. Лише Френцісу вона не давала забувати про себе.

   За півроку він закрив десятки справ, і усі - одноманітні, але у той день у його життя увірвалась гаряча блондинка, яка спочатку просто увірвалась в його кабінет:

- Ви?...- запитав Френціс.

- Деніз Ларсон, - вони одразу зустрілись поглядами. - я - консультант, мене тимчасово перевели до вас у відділ.

- Доброго дня, я - Френціс МакКалум, керівник відділення, - вони пожали руки один одному.- я вас чекав, сподіваюсь вас ввели в курс справи?

- Так: за місяць ми спостерігали три вбивства, які дуже схожі між собою. Як доводить практика: два вбивства, можливо, збіг, а три - закономірність.Перша - Супрія Бейкер, померла від передозування церебролізином, цей препарат приписують при хворобі Альцгеймера, але як вияснилось, після розтину, його у неї не було.

- Але як таке могло статись?

- Я ставлю на те, що синдром Альцгеймера переплутали з нормотензивною гідроцефалією, вона також іноді супроводжується деменцією.

- А що з іншими жертвами?

- У другої жертви були усі признаки гострої ниркової недостатності, ім'я - Фріда Бішоп, 27 років. І вона також померла від передозування церебролізином. Третя жертва - чоловік, ім'я - Грегор Джордан,- Френціс на мить непомітно припідняв брови від здивування, але Деніз це підмітила, хоча продовжила без питань.- тут зовсім інша картина: Джордан помер від епілептичного припадку, але при розтині в його тілі також виявили церебролізин, через це і через малий інервал між вбиствами його віднесли до цієї серії.

   Через кілька хвилин розмови і декількох підписів Деніз - офіційно консультант відділу. Після цього вони вирушили у Філадельфію, до дому першої жерви. За кілька хвилин в авто зав'язалась розмова:

- Так попередній начальник...- обережно почала Деніз.     

- Так,- рішки нервуючи продовжив Френціс,- це складно зрозуміти, але все, що тобі порібно знати це те, що він не винен.

- Як скажете, - через кільки хвилин мовчання Деніз проговорювала про себе щось, ніби хотіла щось згадати. - Джордан, Джордан...

   До розмови підключився Френціс:

- Щось сталось?

- Ім'я третьої жертви, я точно десь чула його. Це ж той дивний журналіст, що копав на Дантиста! - згадала Деніз. - це ж півроку уже минуло, дивно...

- Я думаю час познайомитись поближче - нам разом працювати, як-не-як.- перевів тему Френціс. 

   Дорога була не короткою, за цей час Деніз достатньо розповіла про себе. Народилась і провела безтурботне дитинство у Принстоні, у сім'ї поліцейського, мати працювала психологом. У сім'ї була єдиною дитиною. Навчалася у звичайній школі, мала досить непогані успіхи у навчанні. Вищу освіту здобувала Пенсильванському університеті у Філадельфії. Френціса зацікавило те, як Деніз потрапила у поліцію Нью-Йорку, але не насмілився.

   Дві години в дорозі пройшли непомітно для обох - вони уже на порозі дому сім'ї першої жертви. Мати жертви, ні про що не підозрюючи, без проблем відкрила двері агентам, в кінці вітальні стояла слуга з переляканим лицем, яка то дивилась в підлогу, то на агентів, мати попросила її вийти, після чого    запросила їх присісти: у кімнаті все було обставлено дорогими меблями і прикрасами, все було в зелено-коричневих тонах, але Деніз, одразу ввійшовши, помітила одну дивність: штора на одному з вікон була червоного, решта - зелені. Присівши, Деніз почала розмову:

- Ви живете одні в дома? 

- Коли чоловік помер, Супрія, моя дочка, пішла з дому, з того часу я живу одна, - жалібно прозвучало з уст жінки - так що сталось?

   Френціс і Деніз на мить глянули один на одного, боючись розказати сумну новину і чекаючи, поки хтось промовить перший, але Деніз насмілилась:

- Прийміть наші співчуття, місіс Бейкер...

   Деніз розповіла все, що їй можна було знати. Після моря пролитих сліз, коли місіс Бейкер заспокоїлась, Деніз продовжила:

- Місіс Бейкер, я розумію, що вам важко, але ви не знаєте, чи хтось бажав зла вашій дочці?

- Відтоді як Супрія пішла, вона не зв'язувалась зі мною,- відповіла жінка, прокручуючи обручку на пальці і дивлячись в підлогу.- ми з чоловіком відчували як Супрія кожен день ще більше віддалялась від нас, смерть Джон стала останнім пострілом. 



Ніколас Гант

Відредаговано: 09.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись