Кульбабка

Ода життю

Ця історія-не ода, не пісня про Сольвейг, не бажання співати дифірамби. Історія квітки, а може й ні. Мільярди жінок зі схожими історіями,доля, відчаями, розбитими серцями,вічним пошуком і незбагненним розчаруванням))).

Скільки себе пам’ятає завжди була відчайдушно самотня. Навіть тоді, коли була посеред дітей,людей. Вічна сентенція невирозумілості сердець. Доля якось надто швидко забрала у неї батьків. Може тому якоюсь жорстокою любов’ю її любили. Любов’ю вчили себе не любити, бути жертвою своїх бажань і вмінням забороняти собі їх. Її волосся було схожим на пух, такий собі тополиний чи то на кшталт кульбабового. Тому називали її цікаво-Кульбабка. Завжди язиката, такий говорунчик, маленька бабусина помічничка. Цікава до усього, щаслива від свого життя. Бабуся й дідусь любили її. Але якось не хотіли,щоб вона відчувала це. Чи то готували її до жорстокого життя,чи то знали,що скоро і вони покинуть її. Бо чи ж вона могла би бути така самотня. Маленька дитина і самотня. Це ж насправді жахливо, бути самотньою. Карими очиськами блимала на світ і поглинала все,що було у ньому такого цікавого і загадкового. Особливо любила спостерігати усе з високої старої липи,що росла неподалік городу. Тут був її світ, могла бути собою, не прикидатись. А хто вміє у шість років прикидатись? Не так то просто зробити .Що зробиш з дитячою безпосередністю? Та ба, нічого…

-Кульбабко, ходімо поганяємо м»яча,- друзі-хлопчаки, задерши блакитно-каро-зелені очі , волали під черешнею.

-Вже йду,-трохи незадоволена була від того,що прийдеться порушити такий тонкий ,її кришталевий світ.

Попри все,любила вона той світ дитинства, знала,що вона у ньому,як у мушлі-схована від своїх маленьких дитячих образ на доросле життя. Дитячі образи ж бо скороминучі й такі миттєві…

Школа минула на одному диханні. Вчилась, була майже відмінницею. З віком навчилась таїти у собі оту маленьку заздрість до своїх подруг, навколо яких крутилась уся родина, догоджала їм, опікувалась ними. Вона і далі була сама. Рідних більше не було. Жила на ласці тітки й дядька. Ні,ніхто не бачив її самоти, її юної й такої оголеної душі. Навіть улюбленому дереву не могла розказати. Липа всохла. І це було першим розчаруванням у її житті. А може й не першим. Знала,що не така ,як усі. Подруги хвалились новими речами, відпочинками, днями народженнями. Вона мовчала й усміхалась. Не заздрила їм. Знала,що вона краще них. Багато вміє, знає. Хм..вони і половини не знають того , що вона. Знала,що буде в неї інше життя. Але разом з тим знала,що таким легким воно не буде. Не знати звідки, але знала.

-Підеш увечері гуляти?-питали подруги.

-Піду,- і тут же гарячково думала,що вдягнути. Вибір то був невеликий для неї. Ніколи не була гарною, але щось притягувало до неї хлопців. Бачила косі погляд колежанок, але було все одно. Чула докори тітки, але не зважала. Ото,як Попелюшка, скоро усе переробить і гайда до ночі. Але не була гулькою. Пильнувала свою честь. Ніхто ні чого не казав їй. Не розповідав, але знала,що мусить себе пильнувати. Бо як щось станеться, вона пропаде. Часом вуйко сміявся,що вона «шандер-дівка». Любила літні ночі, коли лягала у своє ліжко і починала мріяти. Ох,яка багата була у неї уява. Не можна сказати словами. Ні описати.Вона відчиняла вікно, дивилась у ті таїни-зорі, а далі вже уява робила з нею, що хотіла. Читала,як вона читала!. Перечитала усі книжки,що були вдома, зичила, перезичала. То був її світ, тільки її, ні в кого не забраний, ні в кого не позичений…ЇЇ.

Іспити склала. Туди, про що мріяли колись і бабуня ,і вона. І одразу закохалась. Кохання було взаємним. Ну так думала вона перших півроку. Воно закрило їй очі, затуманило її свідомість. То вже були не книжечки, не мрії. У ньому було її життя. Її мізки не хотіли існувати без його сутності, його подиху. Відкинувши усі застороги до ліхтаря, поринула у нього, наче у вир. Все було кольоровим і незбагненним. Розчинилась у ньому, була його тінню, день без нього стискав їй груди. Не давав їй дихати,існувати. Щоб не робила,завжди думала про нього. Перше зізнання у зраді розчавило її, знищило. О світе, чому ти такий жорстокий. Вперше тоді подумала про смерть. Здавалось,її життя закінчилось і зупинилось серце. Її маска стала ще щільніша. Ні, для усіх вона і далі залишилась тою ж Кульбабкою. Такий собі дружбан. Не могла ні з ким поговорити. Не хотіла чути від подруг одвічне « тажятобіказала».

Ходила вулицями,гордо піднявши голову, із серця капала кров. Та нікому не було діла до того. Та чий треба аби було. Вчилась, працювала, заробляла гроші. Хто б то мав її зодягати?? Темп життя –жахливий. Буремні 90-ті, кримінал. Ой якби знали,хоч половину з того… Та ну його,щоб знали. Знають те,що мають. Примирення було швидким, потім чергові зради, вже боліло, але не так гостро. Звикла, приходила в компанію, димів цигаркою, такий собі дружбан… Аве Мальборо. З ним пережила усе.

Заміжжя було швидким, класним. Відкрив у ній світ жінки. Про перше кохання не згадувала, лиш інколи, коли хотілось себе пошкодувати. Але вир інший. Її крутило так,що й думати не могла. Нові родичі, чоловік, діти.

-Ой Кульбабо,ти знахабніла,-говорила сама до себе. Не хочеш нічого вирішувати сама . Сіла на плечі усім. Та сиділа не довго. Ночами вже не мріяла, масок було стільки,що вже й не знала ,яку обирати. А самотність вже не була маленькою грудочкою. Вона була лавиною, що котилась і ховала усе її єство. О так, саме ховала. Бо від нині вона уже собі не належала. Кому завгодно, тільки не собі. Читала Ліночку Костенко і плакала. І знову «Аве Мальборо». Дух скорити не можна. Зорі вже не тішили. Хвора дитина. Важкий діагноз не давав тішитись зорям. Лікарняні черги, лікарі, верениця слабих дітей,нещасних матерів, калейдоскоп подій. Але і тепер виплила, висотала, вижила. Всещоневбиває…

Дзеркало у ванній кімнаті. Зненавиділа його. Його і лікарні. Пертворили її на крицю,яка нічого не відчуває, тільки думки про смерть. Одного разу наважилась, не змогла. Розум узяв верх. Все було добре. Одне тільки мучило-самотність. Але життя є життя. В усіх так. Усі відносно щасливі. Або ні.. Але того ніхто не знає…



Олена Михайлишин

Відредаговано: 05.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись