Культ Істини, книга друга, Шляхом Істини

9,57 Таємний родич

                 Літо 1992 року. Часи для нормальних людей настали важкі. Тільки хижаки в людській подобі збагачуються і торжествують. У людей є родичі, а у мене, крім моїх дітей, моєї сестри, племінників і дітей мого двоюрідного брата Геннадія, нікого немає. Немає у мене родичів по батьківській лінії. Як це погано! Є десь в Канаді, в США і в Німеччині мої родичі, але по материнській лінії, та й зв'язок з ними втрачено. Я повернув свій погляд на захід і вигукнув:

                – Родичі, відгукніться!

               Після мого призову минуло десять днів. У цей час Лариса була вже заміжня і жила у свого чоловіка, зрідка з'являючись в своєму господарстві, а я тимчасово орендував у неї будинок і двір для своїх потреб. Одного разу я на самоті працював на хуторі, а до мене прийшла моя дочка Деніза. Вона трохи захекалася від швидкої ходьби і радісно мені повідомила:

              – Папа, тебе розшукує твій дядько, Іван Бабіч. У тебе є такий дядько? На легковому автомобілі приїхали два чоловіки. Вони приїхали на стару квартиру, в якій ти раніше жив з бабусею Женею. Колишні твої сусіди їм повідомили, що бабуся Женя померла, а ти тепер живеш на Текстильнику. Їм також сказали, що в сусідньому будинку живу я, твоя дочка. Ці чоловіки прийшли до мене і повідомили мені, що твій дядько, Іван Бабіч, живе в Лондоні і розшукує тебе. Ці чоловіки приїхали за дорученням твого дядька. Вони дізналися від мене адресу квартири на Текстильнику. Чоловіки поїхали на Текстильник, а я прийшла до тебе, щоб повідомити тобі радісну звістку. Папа, ти що, не радий? За виразом твого обличчя видно, що тебе не обрадувало моє повідомлення.

                – Радіти нічому. Вчинки цих чоловіків насторожують мене. Дядько Іван без вісти пропав незадовго до початку Великої Вітчизняної війни, і після того, як я народився. Про те, що я існую, він знає, але він не знає адресу квартири, в якій ми з мамою жили після війни, і знати не міг. Минуло вже одинадцять років, з тих пір, як ми переїхали зі старої квартири на Текстильник. Чоловіки повинні були б звернутися в міське адресне бюро, де їм дали б адресу квартири на Текстильнику, але не адресу старої квартири на селищі шахти «17-17 біс». Це говорить про те, що чоловіки не зверталися до адресного бюро, бо вони знали адресу нашої старої квартири. Тільки одна людина знає про те, що у мене є, або ж був колись, брат мого батька, Іван Корнійович Бабіч. Це моя двоюрідна сестра Ніна, яка живе в Харкові. Вона знає адресу моєї старої квартири, але не знає про те, що я там вже давно не живу, тому що ми давно не листуємося. Якщо припустити, що розіграш мені влаштувала Ніна, то це абсурд, тому що розіграш буде дорого коштувати. Я допускаю, що в адресному бюро з якихось причин не було зафіксовано зміну мого місця проживання. Ти сказала чоловікам, що я зараз перебуваю на хуторі?

               – Сказала.

               – Тоді виникає наступне питання: «чому вони поїхали не до мене на хутір, а на Текстильник?». Що їм треба дізнатися? З якою метою вони приїхали? Мені боятися нічого, але невідомість насторожує. Кілька днів тому я послав уявний імпульс на захід з проханням до родичів відгукнутися, а це в сторону міста Павлоград, в Дніпропетровській області. Вони сказали, що приїхали з Павлограду, а це теж насторожує. У Павлограді є UFO-центр і в Павлограді живе дуже сильна сутність. Я це знаю, але особисто не знайомий з цією людиною. Мій імпульс могли перехопити, а потім приїхати в Донецьк для уточнення розшифровки імпульсу. Але в такому випадку, звідки вони дізналися про дядька Івана? Одні питання, відповіді на які взаємовиключні. До всього іншого, я відмінно знаю, що від цих чоловіків для мене нічого доброго не буде. Ці чоловіки кревно зацікавлені в справі, якою вони зайнялися. Ймовірно, вирішується питання великих грошей. Я поки не знаю, як саме.

                  Увечері того ж дня я приїхав на Текстильник. Олег був удома. Він мені розповів про зустріч з чоловіком, який розшукує мене:

                – У квартиру зайшов тільки один чоловік, а другий залишився в автомашині біля під'їзду. Чоловік розповів мені, що він був в Лондоні на Всесвітньому Конгресі профспілки вугільників. Там до нього підійшов літній чоловік, і відрекомендувався як Іван Корнійович Бабіч. Іван Бабіч про себе сказав, що давно живе в Лондоні, а до війни жив в Донбасі в місті Сталіно, і у нього там залишилися родичі його брата, Олександра Бабіча, і його сестри, Валентини Корнійовни Бабіч, і попросив допомогти розшукати їх. Чоловік цей молодше тебе, тату. Йому приблизно тридцять п'ять років. Чоловік побачив на буфеті фотографію бабусі Жені й дідуся Олександра. Він сильно розхвилювався, так як у нього тремтіли руки. Було схоже на те, що він таку фотографію вже десь бачив. Він запитав у мене: «Це фотографія Євгенії та Олександра Бабіч?». Я підтвердив, що це саме так. Чоловік просив мене сказати тобі, щоб ми нікуди не писали і не розшукували Івана Бабіча. Він сказав, що місяців через шість група людей з Павлограда влаштує нам зустріч з Іваном Бабічем.

                 – Не подобається мені все це. Якийсь чоловік в 1958 році розшукував мою матір. Він показував жителям селища на шахті «17-17 біс» фото моєї матері і розпитував про неї, але до нас він не з'явився. Про це моїй мамі розповіли наші сусіди. У такому випадку цей чоловік тоді дізнався нашу адресу. У 1984 році я сказав мамі, що я хочу поїхати в село Алтинівка, Конотопського району, Сумської області, для того щоб дізнатися що-небудь про батька. Мати злякано попросила мене цього не робити. Я не став уточнювати, чому саме, але і не став робити спроби розшуків, шкодуючи почуття моєї матері. Якщо вже близький і дорогий мені чоловік хоче щось зберегти від мене в таємниці, значить, так треба. Якийсь чоловік інкогніто дбав про мене протягом багатьох років. Мені іноді натякали або говорили про це, але не уточнювали ім'я мого покровителя. Тільки три рази мені сказали, що про мене піклується мій однофамілець. У нього високе військове звання, але хто він, де живе, і де служить – про це сказати мені навідріз відмовилися. Можливо, що розшукує мене мій батько, але інкогніто. Іван Данилович мені перед своєю смертю сказав про те, що мій батько не пропав безвісти і не загинув. Він сказав, що в частину, в якій служив мій батько, приїхали представники особливої ​​служби. Вони оголосили про те, що мій батько збожеволів, тому його треба ізолювати. Вони відвезли мого батька з собою. Після цього випадку про мого батька ніяких точних відомостей не надходило. Я живу в світі нерозв'язних таємниць, що стосуються мого життя. Відкинемо версію про мого батька. Якщо в дійсності мене розшукує мій дядько Іван, який живе в Лондоні, тоді він ймовірно багата людина. Нас з тобою просили шість місяців не турбуватися і чекати зустрічі з дядьком Іваном, яку нам обіцяли влаштувати, але адресу його нам не дали. Мені здається, що хтось хоче під моїм ім'ям заволодіти спадщиною дядька Івана, якщо він багатий. Дядько Іван бачив мене тоді, коли мені було менше року. В даний час немає проблем з підробкою документів. Якщо і не спадок, то, людині під моїм ім'ям, дядько Іван може посприяти придбати англійське громадянство, а це коштує того, щоб піти на шахрайство. Але якщо я, все ж таки, знайду дядька Івана, або його англійських родичів, то шахраєві загрожує велика неприємність. Справа в тому, що є така таємниця, про яку знає тільки дядько Іван і я, а таємницю цю можна відкрити громадськості і легко довести шахрайство. Шахрай про цю таємницю не знає.



Луцор Верас

Відредаговано: 29.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись