Куля

Куля

Вигляд тіла викликав звичну відразу. Ех, Сашко. І якого біса тебе понесло в цей прорив? Відсидівся б в окопі, пішов би в атаку за командою. Біс його зна, вижив би... Може. Так ні — лежи тепер купою мертвого ганчір’я. Дурень ти, Сашко. До того ж тепер вже мертвий дурень.
— Три-один, я Альфа. Санітарів не викликайте. Все — відступаємо. Вибили вони нас.
Три роки ми вичавлюємо ці наволоч з країни. Тридцять шість місяців партизанської війни. Тисячу дев’яносто шість днів надій і поразок.

Про волхва я почув в одному з таборів партизанської підготовки. Мовляв, якщо хтось нам і допоможе, то лишень Віщий Волхв. Тоді, звичайно, я не дуже повірив в це. По-перше, хто ж може жити в пониззі Прип’яті? А по-друге, допомогти нам може лише зайвий ствол... Чи кілька! Молодий був, дурний. Думав, лише сила все вирішує. Зараз вже так не думаю. Нещодавно ось задумав знайти Волхва та просити про допомогу. Та хіба він сам не бачить, що тут коїться? Та, все одно, просити треба. Я вже і сам якось повірив, що Волхв не лише існує, але й здатен допомогти.

Кількість людей в моєму загоні скоротилась втричі. А ми навіть і не вийшли з руїн Міста — колись нашої столиці. Сотня кілометрів, це якщо рухатись безпечними стежками. Чотири добових марш-кидки. А потім — хоч в могилу. Автомат та наплічник наче налились свинцем. Ні! Не можна відступати. Чорт забирай, ми й так робимо більше, ніж можемо.

Низенька хатинка заросла якимось місцевим в’юнком, стіни в багатьох місцях пішли тріщинами, фарба на дверях облупилась. Це і була мета мого походу. Вже тільки мого — залишки загону я втратив на підступах до “тридцятки”. Вийти з оточення вдалось лише мені, ворог не наважився переслідувати мене у “зоні”.
— Вітаю, хлопче. Заходь до мене і розкажи які новини у великому світі.
— Прошу допомоги, Волхве. Нашу країну захопили. Усюди лише смерть...
Скоро виявилось, що усе зло наших земель можна знищити однією лише сталевою кулею. Та на сталь цієї кулі має йти залізо з крові захисників. І поки не набереться потрібні дев’ять грамів, зло нам не здолати. Дивний дідуган...

Більш дурнуватого наказу давно вже не надходило. Віднині збирались усі тіла наших бійців. Перед тим, як поховати чи віддати родичам, з трупів викачували кров. Дев’ять грамів заліза це дуже багато. Це тисячі і тисячі життів.

До “тридцятки” лишалось з півтори сотні метрів. Майданчик перед блок-постом тримали на прицілі два станкових бластери, в наш бік розгортався ланцюжок лисих молодиків зі станерами. Прорвемось, обов’язково прорвемось. Головне зайти за колючий дріт, в “зоні” вони не переслідуватимуть.

Хатинка і дідуган анітрохи не змінились. Певно, вони були єдиними, що не змінилось в “тридцятці”.
— Волхве, я приніс тобі кулю... З крові моїх... Наших братів.
Старий лише посміхнувся.
— Дурню, хіба ти не бачиш? Проти нас воюють бластерами та хвильовою зброєю. Нинішнє зло кулею не візьмеш.
І дідуган кинув мою кулю кудись в кут кімнати. Я відштовхнув старого і кинувся туди де впала куля. Став навколішки і почав її шукати... А потім помітив в кутку вістря стріли підозріло червоного кольору.



Олексій Голіков

Відредаговано: 05.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись