Легенда про Безголового

13 вересня (продовження 1)

Для того, щоби побувати в краєзнавчому музеї, машина, яку я залишила біля прокуратури, так само не знадобилася. Від готелю туди йти не більше кілометра, і я продовжила піші прогулянки в компанії поліцейського опера.

Сьогодні Жихар справді вразив мене. Він – типовий роздовбай, проте справу свою знає добре. І коли йдеться про реальну результативну роботу, а не писання рапортів та іншу службову паперову тягомотину, Стас швидко стає дуже серйозним. Із директорського апарата він зателефонував Тамарі, коротко описав ситуацію, і дуже скоро вона опинилася в «люксі» з групою експертів, яких зацікавила насамперед музейна брошура.

Едуард Сизий, напевне, не раз тримав її в руках, і стовідсотково, що цю книжечку не помітила прибиральниця.

Залишивши їх працювати, ми пішли в музей, і дорогою Стас коротко розповів те, чим я, на свій сором, ніколи не цікавилася, скільки б разів не приїздила в Подільськ. Виявляється, директор музею, Анатолій Бондар, десять років тому продав квартиру в Хмельницькому, щоби перебратися сюди і з головою пірнути в розбудову тутешнього краєзнавства. Попередній директор звільнився за власним бажанням – дружина майже догризла його через малу зарплату. Бондар попросився сюди і відмовився від казенної квартири, яку готова була надати добровольцеві міськрада. Грошей на купівлю пристойного будинку в Дунаївцях новому директорові вистачило, навіть лишилися кошти.

За цю решту Бондар почав ремонтувати музейне приміщення.

Усіх подробиць Стас не знав, бо до його роботи бурхлива діяльність цього фанатика не мала жодного стосунку. Але трошки більше ніж за рік Бондар урочисто привіз якихось іноземців, здається, поляків, після чого краєзнавчий музей отримав перший цільовий ґрант. Коли ще через півроку Бондар невідомо як заманив сюди французів, частими приїздами представників іноземних благодійних фондів зацікавилися довколишні бізнесмени. Під кінець року краєзнавчий музей уже стабільно мав двох місцевих меценатів, які подружилися з поляками, французами, німцями, шведами, американцями, котрих директор музею з регулярністю, що виклика́ла тільки повагу, продовжував заманювати в Дунаївці.

За десять років Анатолій Бондар зміг зробити у краєзнавчому музеї кілька постійних експозицій, організувати і провести на його базі низку наукових конференцій та семінарів, організувати на околицях археологічні розкопки, під час яких навіть відкопали бивень мамонта, захистити докторську дисертацію та зібрати при музеєві бібліотечку раритетних книжок, виданих і надрукованих у різні часи на Поділлі. Раз на рік, як каже Жихар, сюди обов’язково приїздять із якогось відомого телебачення щось там знімати про музей чи про Бондаря. Тільки заради бивня мамонта в Подільську перебувало з десяток телевізійників.

– І знаєте, що найцікавіше? – щоби договорити, Стас перед музеєм притримав мене за лікоть: – Під це діло можна легко списувати бабло. Не мільйони, але можна. А Бондар домовився з редакцією міської газетки, аби вони друкували інформацію про кожен ґрант і кожний спонсорський внесок, а потім через газету звітує!

– Чому вас це дивує?

– Надто вже показна чесність, вам не здається?

– Ні, – моє «ні» було абсолютно щирим. – Ми з вами все ж таки крутимося в різних колах, Стасе, ви вже не ображайтеся…

– А до чого тут…

– Кажу ж – не ображайтеся. Це нормально. Ви про щось знаєте більше за мене, а я – про щось більше за вас. Отже, щоб ви знали: краєзнавці, любителі історії – народ по-хорошому божевільний. Добре, що ваш Бондар виявився таким системним менеджером, як тепер прийнято казати. Бізнес у нього не пішов би. Торгуючи салом чи шкарпетками на ринку, він би точно прогорів, можете мені повірити. А те, чим тут займається, – його улюблена справа. Тому так і виходить. Ви хочете сказати, що він наркотиками торгує, а музей – ширма? І під соусом культурного відродження через директора відмивають наркодолари? Я вже готова сміятися.

– Може, це справді не те, в чому я розуміюся, – легко погодився Стас. – Мені директор музею справді нічого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так і треба. Тільки давайте про інше домовимося.

– Про що?

– Перейдемо на «ти».

Від несподіваної зміни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Усміхнувшись і за звичкою підморгнувши мені, Жихар штовхнув хвіртку, і ми зайшли в музейний дворик.

***

Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.

Будинок був помітно відреставрований, і тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував мені іграшковий. Або, що більше відповідало дійсності, павільйон для кінозйомок. Колись я працювала з групою юристів, яка надавала юридичну підтримку компанії, котра забезпечувала зйомки історичного кіно. І на власні очі бачила, як зводять декорації. Зрозуміло, цей будинок не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я ніби опинилася в епосі панування тут Польського королівства.

Садок у дворі виглядав теж доглянутим. У глибині саду я помітила флігельок, а неподалік нього – чоловіка в штормівці та кепці-бейсболці, який зривав із дерева стиглі яблука, складав у кошик і зовсім не звертав на нас уваги, тільки на секунду глипнув, кого це принесло. Я вирішила привітно махнути йому, та чоловік одразу ж відвернувся, втративши до нас будь-який інтерес і повністю захопившись збиранням урожаю.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись