Легенда про Безголового

14 вересня (продовження 2)

До Кам’янця-Подільського домчали швидко.

Під вечір у повітрі слабенько запахло дощем, і мені не особливо посміхалось їхати назад уночі незнайомою мокрою дорогою. Проте Жихар налаштував себе войовниче. Я досі не знала, скільки він прийняв на груди перед тим, але явно більше, ніж «наркомівських сто грамів» з пивом у «Павуку». Був налаштований іти в кавалерійську, або, що ймовірніше, в танкову атаку. Чим це могло закінчитися для мене, я не уявляла. Заспокоювали мене три речі: власне адвокатське посвідчення в бардачку, поліцейська корочка Жихаря та пістолет у нього за поясом.

Поплутавши під його вказівками центром міста, я припаркувала машину неподалік від готелю «Україна», і Стас швидко подався на розвідку. Годинник показував уже початок дев’ятої вечора, старовинне містечко огортали сутінки, і мені раптом стало прикро: ніколи тут толком не була, старої фортеці не бачила, міст через Смотрич не переходила, й ось тепер, коли все це поруч, мушу з якогось дива ловити місцеву повію в парі з навіженим та до того ж піддатим ментом.

Та глибоко пошкодувати себе і свою тяжку долю не встигла. Жихар, кремезна постать якого рухалася від таксиста до таксиста, повернувся, квапливо сів у машину і видихнув:

– Нашу клієнтку підчепила якась компанія, тепер вони сидять у генделику, я навіть знаю, де, помчали, покажу!

– Єсть, товаришу начальник! – беззлобно буркнула я, запустила мотор і в сутінках поїхала містом, намагаючись виконувати вказівки «штурмана».

Коли ми дісталися до невеличкого бару з промовистою назвою «Корчма», зовсім стемніло. Знову не попросивши, а звелівши чекати тут, Жихар навіщось витягнув пістолет, зняв його із запобіжника і зник унизу, в напівпідвальному приміщенні бару. За мить я вже виходила з машини, не бажаючи виконувати чиї б то не було вказівки і маючи твердий намір піти за ним, аби цей кавалерист зараз не висадив у повітря шинок. Що мене зупинило, не маю поняття. Постоявши кілька хвилин біля входу, я неквапом розвернулась і пройшлася тротуаром.

Чотири кроки вперед. Чотири – назад. Чотири – вперед. Чотири…

Із середини почувся істеричний жіночий вереск.

Наступної миті хряснули двері й нагору стрімко піднявся Жихар, стискаючи в правиці пістолет, а лівою волочачи за руку невисоку дівчину в блузці з величезним вирізом і короткій шкіряній спідниці. Дорогою вона загубила туфлю, наче новітня Попелюшка, одначе Стас не зважив на це, розчахнув задні дверцята, запхав полонянку, мов лантух, на заднє сидіння, примостився поруч і скомандував мені:

– Жени!

Починати суперечку і з’ясовувати стосунки просто зараз не було жодного бажання, хоча й дуже кортіло. Поставивши цю галочку собі на майбутнє, я мовчки сіла за кермо і поїхала прямо, подалі звідси. За нами з-під землі виринули якісь людські постаті, але на погоню це не було схоже.

– Далеко? – поцікавилася, не повертаючи голови.

– Назад до готелю. Там поговоримо в звичній обстановці. Правда, сонце? – у дзеркальце я побачила, як Жихар ущипнув дівчину за щоку.

– Мосли забери, мудак! – огризнулася вона. – Чого тобі взагалі треба?

– Ще скажи, що нічого не знаєш!

– Не знаю!

Так вони гарикалися всю дорогу до готелю. Там Стас попросив мене заїхати на сусідню вулицю, стати подалі й заглушити мотор. Після того вийшов, не відпускаючи дівчину. Я рушила за ними – все це перестало мені подобатись і вже зовсім не виглядало грою, тим більше – поліцейським розслідуванням.

Наша дивна трійця підійшла до дверей готелю. Не знаю, які плани були в Жихаря і якою він бачив у них мою роль. Бо що б не задумав, те, що раптом почалося, пішло врозріз із будь-якими планами, і закрутилося вихором.

З різних боків на нас налетіли невідомі.

Я миттю опинилася в чиїхось міцних обіймах, спробувала брикати ногами, тільки стало ще гірше: мене відірвали від твердої поверхні й занесли у фойє. Все це супроводжувалося якимось гуркотом та жіночими криками. Кричали чергові, кричала проститутка, яку Стас захопив у полон. А один із напасників, спиною протаранивши двері, влетів за нами і розтягнувся на твердому мармурі підлоги. За ним, наче в уповільненому кіно, всередину просунувся Жихар, на плечах якого висіли двоє гевалів. Одного Стас усе ж таки скинув, зі силою вдаривши об стіну. Другий виявився чіпкішим, до того ж явно досвідченішим бійцем і, що головне, був одного зросту та приблизно однієї статури зі супротивником.

Звільнена дівчина стояла в дверях і далі репетувала.

Той, ким протаранили двері, звівся на ноги й кинувся допомагати своєму товаришеві. Та Жихар брикнув ногою, влучив напасникові у живіт і на деякий час вивів його з бою. Натомість отямився черговий супротивник та знову кинувся в атаку. Той, у чиїх обіймах була я, пожбурив мене на пошарпаний стілець і накинувся з іншого боку. Втрьох чоловіки таки заламали Стаса, вклали його обличчям на підлогу, один сів на голову, решта двоє спробували застебнути на ньому кайданки.

– Поліція! – крикнула я. – Телефонуйте в поліцію!

Та чергові чомусь не поспішали викликати правоохоронців. Більше того, вони, схоже, швидко заспокоїлися. Перестала вищати і повія. Вона навіть не збиралась утікати. А далі ситуація на моїх очах досягла свого апогею й одночасно – вищого ступеню абсурду.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись