Легенда про Безголового

16 вересня, неділя. ЩЕ ОДИН

Цієї ночі я не спала.

Зморило лише під ранок, і то – години на півтори. Потім, прокинувшись, наче від сильного поштовху, я перевернулася на спину та втупилася в стелю. У містечках господині ще білили стелі крейдою, за бабівською звичкою. Вони одягали старенькі вилинялі халати, зав’язували голови хустками, старанно ховаючи під них волосся, ставали на застелені читаними газетами столи і, вмочаючи зачовганого від десятирічного використання пензля в скляну банку з розведеною крейдою, починали старанно шурувати. У великих містах про таке вже давно забули, «тягнучи» стелі квартир безпіщанкою, а потім – вкриваючи кількома шарами водоемульсійної фарби. Причому все частіше навіть ті, хто отримують державну платню, наймають для цієї роботи майстрів – бруднитися безкоштовно і витрачати на це особистий час, який у великому місті можна використати для додаткового заробітку, вже мало хто хоче. А тут, у глухій провінції, побілка стелі – своєрідний ритуал, до якого готуються дуже довго і потім так само довго обговорюють, ходячи одні до одних у гості й хвалячись своєю роботою.

Правда, тепер у Дунаївцях є чим зайнятись і про що поговорити. Я уявляла, що закипить уже через кілька годин, коли того, що почалося пізно ввечері, вже неможливо буде приховати.

…Коли ми зі Жихарем прийшли до поліцейської будівлі, вона нагадувала мурашник під час пожежі. Чоловіки у формі та цивільному забігали всередину і вибігали звідти без жодної мети, метушились і помітно не знали, що треба робити. Поза сумнівом, кожен хотів бути корисним, але ніхто не знав, що саме для цього необхідне. Біля входу височів Валерій Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобільному. Час од часу біля нього на кілька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий відправляв його помахом руки у невизначеному напрямку і знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник поліції забрав трубку від вуха і гаркнув, звертаючись до Стаса:

– Чому тут знову сторонні, Жихар! Де ти взагалі лазиш! Не чую!

Він ще кричав, коли на вулицю поспіхом вийшла Тамара, з ходу в’їхала у ситуацію, стала між мною та Яровим і, не намагаючись навіть перекричати його, відчеканила:

– Ларисо, йди додому.

– Том…

– Іди додому, Ларисо, – не змінюючи тону, повторила Тамара. – Будеш із дітьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацію я вирішила краще не встрявати, а покірно послухатися. Йдучи геть, відчувала між лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав він дуже мало. Зниклий чоловік – Віктор Потурай, місцевий бізнесмен середньої руки. Власне, не зовсім місцевий – основний його бізнес крутився у Хмельницькому, там він тримав невеличку мережу міні-маркетів. По одній такій крамничці Потурай відкрив у кількох довколишніх райцентрах, у тому числі – в  своєму рідному місті.

Олег як нотаріус знав, що кілька років тому Потурай успадкував тут від покійної матері дім, тривалий час перебудовував і розбудовував його, а потім поступово перебрався із дружиною сюди. Центральний офіс фірми залишався у Хмельницькому, але – на околиці міста, тому від Дунаївців до офісу бізнесмен добирався по трасі з годину. За київськими мірками це взагалі щастя – пробираючись через корки, підприємці до своїх офісів можуть лише по центру міста добиратися довше. Ні, в обласному центрі підприємець мав нормальну квартиру, та він якось, коли оформляв за допомогою Олега право на вступ у спадщину, обмовився: тут, у Дунаївцях, все звичне, рідне і тихе. Бізнесом він міг керувати й звідси. Хоча справи часто кликали його у Хмельницький.

Так сталося і цього разу. В п’ятницю Потурай уранці поїхав по справах, планував повернутись увечері, навіть телефонував жінці, що затримається. Однак додому так і не доїхав. Не повернувся і зранку в суботу. Ліза, дружина, намагалася знайти за кількома телефонними номерами, та в офісі сказали: був і поїхав, а мобільний не відповідав. Потурай його не вимкнув, просто не брав трубки.

Не дочекавшись чоловіка й увечері в суботу, Ліза Потурай пішла в поліцію і розказала все черговому. Той зателефонував начальникові, Яровий – прокурору, прокурор – Тамарі. Це все, що Олег зі слів дружини знав на цей момент. Так само йому не було відомо, чи пов’язані ці події з убивствами.

– Може, він загуляв? Мужик усе ж таки, бізнесмен… Дівчатка, сауни, все таке…

– Бізнесмени всякі бувають, Ларо. Не скажу, що добре знаю Потурая, але він мужик такий, серйозний. У нас же всі тут на виду. По-моєму, він не по цих справах. Ну, не по дівчатках. А сауну він свою збудував.

– Добре, а запити десь міг?

– Випити може, – погодився Олег. – На день міста регулярно поляну накриває. Ми з Томою постійно запрошені, бо я ж ніби нотар, працював з ним, хорошу справу йому зробив. Словом, випити може, як кожен нормальний мужик. Але не зловживає, повір мені. Люди вони тихі, стабільні, займаються своїми справами. Взагалі, Ларисо, лягай краще спати. Ранок покаже, а зараз усе одно ми переливаємо з пустого в порожнє.

***

Олег як у воду дивився – ранок таки дещо показав.

На початку дев’ятої на околиці міста в рівчаку, куди мешканці приватного сектору охоче скидають побутове сміття, знайшли чоловічий труп. Без голови.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись