Легенда про Безголового

17 вересня (продовження)

До руїн добиралася машиною.

Однак вирішила не доїжджати прямо туди, а залишити авто на тому місці, де позавчора приблизно в цей самий час ми зі Жихарем чатували на Безголового. Сховок вийшов ідеальним, машина зручно там примостилася. Зачинивши її та поклавши ключі в ліву кишеню джинсів, я обережно пробралася крізь чагарник і спустилася з пагорба на відкриту місцевість.

Ще коли виїздила з двору, вітер мені не сподобався. Тепер, коли нічого не захищало, я відчула, яким він став поривчастим та вологим. Коли я вже підходила до залишків муру, дощ лупонув одразу, без розгону, посипався з неба важкими краплями, перетворюючись на суцільну мокру стіну. Не лишалося нічого іншого, як швиденько добігти до маєтку та, обігнувши його, скочити в перший-ліпший пролом.

Особливого захисту від зливи я тут не знайшла. Там, куди забралася позавчора, даху не було. Тут над головою щось нависало, тільки ефекту так само не було жодного: все це виявилося своєрідною декорацією, я опинилася ніби під решетом і, навіть притиснувшись до стіни, не відчувала себе захищеною. До нитки змокнути ще не встигла, але якщо побуду тут кілька хвилин – усе, застуда і нежить гарантовані. Я дуже погано сприймала негоду, особливо – восени. Протяги взагалі були моїми першими ворогами, через що чоловік, від якого я пішла, дражнив мене замерзлячкою.

А тут, на руїнах, увесь набір: протяги, дощ та інші нагороди за дурість. Що ж іще, крім дурості, привело мене сюди в таку погоду, до того ж уночі. Розказати комусь – засміють. Але навіщо розказувати? Забути про всі свої маячні ідеї і теорії, марш-кидком добігти до машини, повернутися додому, поки ніхто не бачив, сьорбнути для профілактики коньячку – і під ковдру, вигріватись: у вересні дощі холодні.

Здається, лити стало трошки менше. Обережно відлипнувши від стіни, я переконалася – так і є. Дощило ще сильно, проте так люто періщити перестало. Поправивши шапку і втягнувши голову в плечі, я, обережно ступаючи, посунула назад і вийшла зі середини руїн.

Обігнувши ріг напівзруйнованого будинку, я вийшла прямо до залишку високого муру.

Безголовий уже височів там, на самій вершині.

Так зблизька я ще не бачила цього привида.

Я взагалі ще два дні тому не бачила жодного привида ні на якій відстані. Безголовий із цього місця здавався мені велетнем, який сягає до неба. Він стримів непорушно, і дощ, здавалося, не заважав йому.

Уклякнувши на місці, я так само на якусь мить забула про дощ. Та коли привид знову, як минулого разу, махнув рукою, яка стискала щось, дуже схоже на шаблюку, я вийшла зі ступору, не стримала крику, розвернулась і побігла назад, під стіни маєтку. Іншого місця для схованки у мене не було, і чомусь здалося, що руїни можуть захистити. Уже забігаючи назад за ріг стіни, не стрималася – озирнулася.

Привид зник.

Остаточно піддавшись паніці, я побігла далі, туди, до колишнього парадного входу. Ще з минулого разу помітила тут двері, а двері – це те, за чим можна зачинитися. Іншого бажання в мене не було. Добігши, буквально кинула себе на ці важкі мокрі двері, схопилася за край – ручки давно відірвані! – й зі силою рвонула їх на себе. Двері піддались, я юзнула всередину, знову навалилася, тепер уже зачиняючи, а потім, не пам’ятаючи себе, помчала коридорами, аж поки не зупинилася.

Куди бігти? Заганяти себе в пастку? Від кого втікати?

Ці думки змусили мене змінити рішення. Треба вибиратися звідси, а не ховатися тут. Згибле місце, прокляте і страшне. Швидко прикинувши, де перебуваю, без вагань повернула ліворуч, у той бік, де є вікна, що виходять до рятівних лісистих пагорбів. Побоювання, що тут можуть бути скажені бродячі собаки, поступилося шаленому бажанню чимшвидше вирватися звідси.

Завернувши до чергової кімнати, я рвучко зупинилася. Переді мною стояло щось чорне. Воно рухалось – і рухалося на мене.

Не стримуючи крику, навпаки – репетуючи якомога голосніше, я розвернулася на сто вісімдесят градусів і погнала назад тим самим шляхом, яким бігла сюди. За мить позаду почулися важкі кроки. Отже, майнуло в голові, хоч би хто за мною гнався, це істота з плоті та крові. Привиди не гупають так, вони взагалі не гупають, пересуваються нечутно. А якщо це не привид, то це…

Хто наздоганяв мене і що ця чорна людина зі мною зробить, зараз думати не хотілося. Прискоривши біг, я гарматним ядром протаранила двері, вилетіла під зливу і, не розбираючи дороги, помчала через відкриту місцевість до рятівних чагарників, до машини, всередині якої можна зачинитися та нічого не боятися.

За спиною гупнуло.

Це переслідувач так само грюкнув дверима і тепер наздоганяв мене. Озирнувшись, аби побачити, де він, я послизнулася, втратила рівновагу й упала в багнюку. Людина в чорному наближалася швидкими ривками, і, як я встигла помітити, голова в переслідувача була на місці. Біжучи, він набичив її і, здалося мені чи ні, голосно гарчав на бігу.

Підхопившись, я помчала далі. Нога знову втрапила в якийсь рівчачок, відчувши різкий біль у ній, я сторчака покотилася через голову. Вивих! Тільки цього не вистачало! Знову звівшись на рівні, побігла, а точніше – пошкандибала вперед, ставлячи неймовірні спринтерські рекорди для кульгавих. У чагарник вломилася, коли відстань між мною та переслідувачем скоротилася до п’яти метрів. Гілки шмагали обличчя та руки, і єдине, що могла зробити – це заплющити очі.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись