Легенда про Безголового

20 вересня (продовження 2)

Що б там мені не здавалось, але з усіма справами впоралася до половини четвертої. А так, ніби за розмовами увесь день пролетів.

Втішена власною оперативністю, вирішила обійтися поки що без таксі, розпитала, як простіше дістатися до центру, а там уже через двадцять хвилин зайшла в першу-ліпшу пристойну кафешку. Мені хотілося швидше запити нормальною, якісно звареною, кавою той напій, що наполегливо влила у мене подруга Лізи. Така в меню була, і заодно я вирішила, що зголодніла. Тому, замовивши одне «еспресо» просто зараз, одне – потім, а між кавами – м’ясо по-французькому з овочевим салатом, вирішила зібратися з думками і розставити їх по відповідних поличках.

Підбити бабки, як казав чекіст у одному з радянських телевізійних фільмів.

Але спочатку – один дзвінок.

Я думала, що зайнятим буде Стас, а більш-менш вільною – Тамара. Вийшло навпаки: Тома вимкнула телефон, зате Жихар відгукнувся після першого ж дзвінка.

– Ну, як розкопки? Вдалося щось накопати? Скелетів трошки чи бивні мамонта?

– У тебе на диво гарний настрій, Стасику…

– Хіба це погано? У вільної людини завжди гарний настрій.

– Добре, нема часу. Треба напружитись і знайти людину, яка одружилася років шістнадцять-сімнадцять тому.

– А точніше?

– Нема точніше. Зате є установочні дані: наречену звали Єлизавета Чмаренко, шлюб брала, найімовірніше, у Кам’янці, вчилася в той час або на четвертому, або на п’ятому курсі тамтешнього педінституту.

– Оп-па! Це наша фігурантка?

– Так точно. Знаєш, наші жарти про таємного коханця – не зовсім жарти. Точніше, зовсім не жарти.

– Навіть так?

– Слухай, Жихарю, постався до цього серйозно, – мене трошки непокоїв його дещо грайливий тон, і заворушилося: він, мабуть, випив, причин навалом. – Через твої контакти в Кам’янці таку інформацію реально пробити?

– Ага. Правда, тітко, ти наче від щастя на годинник не дивишся – офіційному робочому дню скоро гаплик. Тож сьогодні не обіцяю.

– А раптом? Давай, Стасе, давай, час же минає! Ще одне: коли вдасться вирахувати, за кого Ліза Чмаренко вийшла заміж, треба буде знайти чоловіка.

– Він колишній, я так розумію?

– Розлучилися тут, у Хмельницькому. Хто, де живе, чи не змінював раптом прізвища, коротше – сам знаєш.

– Ну, сьогодні цього вже точняк не вийде!

– Та зрозуміло, – зітхнула я. – Хоча б щось. Давай побачимось увечері, розкажу подробиці, – мені якраз несли першу каву.

Вимкнувши мобільник, я зробила два ковтки, третім осушила горнятко. Прикрий смак у роті зник, я вдоволено кивнула сама собі, поклала телефон перед собою на стіл, крутнула його довкола уявної осі, тоді взяла порожню філіжанку, зазирнула в неї, шукаючи кавову гущу. Нема, ворожити доведеться так.

Ну, Ларчику, підбиваємо бабки.

Віктор Потурай знав, як дружина ставиться до нього. Проте цей шлюб йому навіщось потрібен. Із жіночої позиції можу зрозуміти: краще тримати біля себе дружину, почуття якої не викликають ілюзій та сумнівів. Тобто, яка не бреше про любов до могили, зате з часом перетворилась із об’єкта безкоштовного задовольняння чоловічої сексуальної потреби на повноцінного ділового партнера, опанувавши ази бізнесу. А дружина, таким чином цілком задовольняє свої матеріальні потреби. Залишається застрахувати себе від втрати вигідного ділового партнера, з яким не треба ділитись і якому нема потреби платити зарплату – Віктор Потурай складає заповіт. Тепер, якщо Ліза розлучиться з ним, вона втрачає все, і їй в ідеалі треба шукати такого самого бізнесмена йому на заміну.

Логічно. Але є обставина, яку чоловіки не зрозуміють ніколи: навіть найбільш товстошкірим, розчарованим у всьому цинічним жінкам певного моменту перестає вистачати лише безбідного існування біля людини, до якої не відчуваєш нічого. Будь-якій жінці потрібне Велике Кохання. Почуття, якого нема, коли тупо втікаєш від одного остогидлого гаманця до іншого, котрий незабаром теж остогидне, і так до старості.

Принесли салат. Колупнувши виделкою, я вирішила не поспішати, дочекатися м’яса. Ще раз крутнула телефон по гладенькій поверхні стола.

Усе це поки що припущення, написані вилами по воді чи виделкою – на фруктовому желе. Але щось мені підказувало: приблизно так між Віктором та Лізою Потураями все й відбувалося. Ліжковими пригодами вона час від часу розраджувала себе, тільки серйозно до цього не ставилась, і я, поклавши руку на серце, розуміла її, як жінка жінку. Признатися чесно, коли я відчула повну байдужість до власного чоловіка, теж час від часу дозволяла собі коротенькі пригоди. Це нічого не означає, можете мені повірити. І раптом…

Принесли м’ясо на великій тарілці, прикрашене двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою набік, я вивалила поруч салат із маленької мисочки. Нічого, нормально тут готують, не зіпсували.

Поїхали далі: раптом до Лізи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин – тепер не важливо. До того ж чоловік перебирається з обласного центру в містечко, підкидати дров у вогнище пристрасті раптом стає складніше, і в когось із коханців голова нарешті починає працювати в необхідному напрямку. Колишній чоловік так бездарно втрачений і тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Точніше, дає – бери, скільки хочеш, тільки часи змінюються. Очевидно, колишній чоловік не з багатих. Живе, ясна річ, не в курені, але напевне матеріально не так забезпечений, як власник мережі продуктових міні-маркетів. А Ліза звикла до певного рівня життя, і навіть повернуте кохання не засліплює її остаточно.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись