Легенда про Безголового

Ще вересень. БЕЗ ПРОТОКОЛУ

Наступні години та дні я наче розгойдувалася на дивній гойдалці, що то занурювала мене в порожнечу, то знову підкидала на поверхню.

Коли я вперше отямилася, то побачила світлу пляму від нічної лампи. Застогнала – і світло відразу ж заступила чиясь постать. Тамарин голос:

– Що, Ларисо?

– Його спіймали?

– Ловлять, ловлять! Сестричко, сюди бігом!

Гострий кінець голки втикається у шкіру – і знову на гойдалку.

Наступне пробудження було осмисленішим. Довкола – світло, нічого не розпливається, поруч спить на стільці хтось у білому халаті. Варто було мені заворушитись, як білий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла мені на лоба.

– Уже не гориш.

– Його спіймали?

– Ні. Хто там є?

Знову голка. І – гойдалка.

Коли я вринула на поверхню втретє, Стас сидів там само, на цьому ж місці, тільки замість сонця кімнату, де я лежала, освітлювала самотня лампочка на дроті.

– Пити, – попросила я.

Жихар умить підвівся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука підняла мою голову. Зробивши кілька ковтків теплої солодкої рідини, здається – морсу, я кволо запитала:

– Його спіймали?

– Усе нормально. Вже співає на допиті.

Мабуть, ця звістка стала таки переломною. Отримавши черговий укол і заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою та ясною головою, готова була їсти й навіть поривалася вставати.

***

Упродовж наступного дня відвідувачі приходили до мене буквально косяками.

Правда, Стаса, який фактично поселився у палаті, виділеній мені за розпорядженням мера, я відвідувачем усе ж таки не назвала б.  Це була персональна палата міського голови Подільська в міській лікарні. Тут, окрім непотрібного мені телевізора і ще менш потрібного холодильника, стояло зручне крісло, в якому висипався навіть такий велетень, як Жихар. А ось усі інші приходили по кілька разів на день і постійно щось розповідали.

Тамара з Олегом. Міський голова. Заступник міського голови. Прокурор. Якісь незнайомі люди з обласної прокуратури. Місцевий головлікар та його колеги з області. З їхніх перемовин я склала для себе більш-менш осудну картину того, що відбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову цих відвідувачів, Жихар одразу ж підняв тривогу. Ситуація ускладнилася: він же тільки напередодні написав рапорт і, поклавши руку на серце, можна сказати, що набрид своєму начальству до чортиків. Долучилася Тамара – стало тільки гірше: вони зі Стасом отримали сповна за незаконне і несанкціоноване розслідування. Аж тоді моя доля все ж таки когось зацікавила.

Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тільки через півтори години після того, як Стас підняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцікавитись. А ось місцеві опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожній гараж і заодно обгавкані собакою Полковником, вони доповіли керівництву: Анатолій Бондар зник у невідомому напрямку. А моїх слідів узагалі не видно. Стас набирав номер мобільного, але він спочатку не відповідав, а потім раптово опинився поза зоною досяжності.

Це потім з’ясувалося: Бондар, отримавши фору в півтори години, устиг на швидку руку зібратись і дістатися до Хмельницького. Що він там робив і де переховувався наступні тридцять шість годин – невідомо. За цей час Жихар вирахував місце мого майже поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене зі собою, як заручницю. Потім передумав: якщо він вирішив утекти, заручниця зв’язуватиме йому руки. Стас і Тамара боялися навіть подумати, що Бондар міг мене вбити. Потім вирішили: навіть якщо і вбив, мусив десь заховати труп, причому – надійно.

Про руїни Жихар подумав відразу. І вже коли їх обшукували, на очах у здивованих оперів ляснув себе по лобі – там же була дірка в землі, там же підземелля! Поки одна група збивала замок і викликала місцеву бригаду МНС, друга разом із Жихарем кинулася зсувати плиту з «дигерського» проходу. Мене знайшли непритомною там на початку дев’ятої ранку.

У полоні під землею я пробула майже дванадцять годин.

Струс мозку, сильне нервове виснаження. Більше пошкоджень не було, але цього виявилося достатньо з головою: я пролежала пластом майже дві доби. Увесь цей час поліція шукала Бондаря. Стас сидів біля мене – він уже не працював у органах, тому втікача ловили без нього. Час од часу його зміняла Тамара, її залишили в оперативно-слідчій групі, підсиленій чи не десятьма абсолютно різними людьми, котрі з успіхом заважали одне одному. Ліза Потурай нікуди втікати не збиралася, спокійно повернулася до Подільська сама, прийшла в поліцію і підтвердила: так, колись вона була заміжня за Анатолієм Бондарем, розлучилася, таке трапляється. Коли перебралася з чоловіком до Подільська, зустріла Анатолія тут цілком випадково – теж буває. Але ніяких стосунків, окрім ділових, з ним не підтримувала. Подумаєш – колишній чоловік.

Її відпустили. Звинувачення у співучасті в убивстві свого чоловіка, а заодно – Михайла Дорошенка та Едуарда Сизого, відкинула з ходу, навіть пригрозила подати до суду за наклеп і прямо з прокурорського кабінету зателефонувала якомусь своєму адвокатові.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись