Легенда про Безголового

Ще вересень (продовження)

…Наступного дня після того, як я оклигала остаточно, до мене завітав цілком несподіваний гість. Начальник поліції міста Подільська Валерій Іванович Яровий для цього випадку одягнув парадний полковничий мундир, приніс мені квіти, сік й апельсини, привітався за руку зі Жихарем, поцікавився моїм самопочуттям, а потім, кахикнувши, сказав головне:

– Із вами, гм, хоче віч-на-віч поговорити Бондар. Сам забажав.

– І що?

– Дуже просить. Каже: провину відчуває і взагалі мусить закінчити якусь розмову. Чи справу.

– То розмову чи справу?

– Вам видніше, що у вас із ним не завершене: розмови чи справи. Вас відвезуть на машині. Тільки не відмовляйтеся: сьогодні після обіду його від нас забирають, переводять до Хмельницького, у слідчий ізолятор. То що скажете?

Я глянула на Стаса. Він знизав плечима.

Правильно. Що тут скажеш…

***

Нас залишили сам на сам у кабінеті Ярового.

Навіть із розкуйовдженим волоссям, неголений, у китайському спортивному костюмі – сині штани з білими лампасами і таких самих кольорів куртка на блискавці – Бондар справляв враження репресованого за свої переконання вченого. Такого собі дисидента брежнєвських часів, інтелігента у строгих окулярах, який, учинивши громадянський подвиг, потрапив за ґрати. Кайданки з нього не зняли: застебнули на руках спереду, попередили мене, що конвой за дверима і що я в разі чого має кричати. Потім вийшли, щільно зачинивши за собою двері.

Мовчанку порушив Бондар.

– Як ви, Ларисо?

– А як би вам хотілося? Щурі не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

– Я хотів попросити вибачення… ну, за все… Та ви не залишили мені вибору, справді. Навіщо вам усе те було треба?

– Мені важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось інше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лікарської палати.

– Давайте, – погодився Бондар. – Навряд чи нас тут записують на магнітофон, такі штучки тільки у кіно та в американських детективах. Під протокол я це ніколи не повторю, нехай хоч усю свою інквізицію сюди скликають.

– Прямо таки інквізицію!

– Я знаю, що говорю. Навіть якщо ви спробуєте комусь переповісти нашу розмову і навіть якщо вам повірять, – потім розчаруються і спишуть усе на хворобливу фантазію. Чи психіку, частково порушену в темному страшному підземеллі.

– Мені здається, Бондар, ви чудовисько, яке зараз набиває собі ціну.

– Що мені виторговувати? Свободи мене так чи інакше позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я позбавив життя особливо небезпечного убивцю-психопата й активно допомагав слідству. Ви залишилися живою, я діяв імпульсивно, мене можна зрозуміти. Плюс я відома у цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, ніж належить у подібних випадках. Ні, собі я ціну знаю. Але мені здалося, що у вас залишилася до мене низка запитань. Для чогось же ви почали шукати на них відповідь. Якщо це вас заспокоїть – я готовий, починайте.

Мені хотілося встати й піти. Мене дратувала ця людина. І не тому, що він ударив мене по голові, придушив собачим повідком, а потім залишив повільно божеволіти й помирати у підземному лабіринті – щурам на поталу. Це якраз прояв захисної реакції, при бажанні його можна зрозуміти. Не пробачити – але зрозуміти. Бондар дратував мене зовсім з інших причин. Та замість того я запитала:

– Ви зробили все це задля Лізи?

– Я люблю її, – спокійно відповів. – А любов буває всякою.

– Можете це пояснити?

– А ви – ви можете пояснити політ птаха? Ви дивитеся на небо, бачите, як він махає крилами, стежите за його польотом, фіксуєте мить польоту на фотоапарат чи знімаєте птаха на кінокамеру. Але ви не передасте словами відчуття польоту. Те, що відчуває птах, ширяючи небом. Те, що відчули б ви, якби мали крила. У нас із Лізою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. І згадали це, коли я побачив її тут, у Подільську: ту, яку любив, ненавидів, не міг забути – і знову любив.

Кандидат історичних наук зник. Замість нього навпроти мене сидів у наручниках закоханий до нестями хлопчисько-студент.

– Ненависть усе ж таки була? Після тієї історії з дитиною…

– Ага, ви й це розкопали! Знімаю перед вами уявного капелюха. Якби це не було негреня, просто хлопчик або дівчинка – думаю, нічого б не змінилося. Зрештою, дитина не конче мусить бути схожою на мене. Вона могла бути схожою на маму або – ні на кого з батьків, сама на себе, і це списали б на якісь там гени. Ліза повелася необачно, та був шанс усе приховати. Якби не колір шкіри немовляти. Я тоді психонув, мав на те повне право. Потім пробачив її. Не відразу, але пробачив. Але її вже зі мною не було.

– Тому ви перебралися сюди, в глушину?

– Почасти – так. Хотілося забути все, і я з головою пірнув у цей музей. Працював, як проклятий. Результат ви бачили.

– Схема з Безголовим – це ви придумали?

– Ідея моя, але розробляли ми разом. У Лізи не було іншого способу позбутися остогидлого чоловіка.

– Чорна невдячність: саме Потурай простягнув їй руку допомоги, коли стало зовсім погано. Чи вона так не вважала?

– Він купив її. Скористався нагодою і купив, наче річ на своєму оптовому ринку. А потім зробив усе, щоби вона не могла залишити його просто так.

– Але ж ви убивали людей…

– Секундочку! – підніс голос Бондар. – Я нікого не вбивав! Це хворий Стьопа! Він абсолютно вийшов з-під контролю!

– Отже, контроль був…

– Ми готувалися рік. Ларисо, таке не роблять сьогодні на завтра. Коли я підібрав Стьопу, нічого подібного не думав. Просто пожалів убогого, а він працював сумлінно і був вірним, наче собака Полковник – ви ж бачили мого пса. Якогось моменту я почав опрацьовувати Степана. Переконати шизофреніка у тому, що він – нащадок Вітольда Ржеутського, виявилося зовсім не складно. Степан так перейнявся цим, що був готовий шукати свою відрубану голову хоч щодня.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись