Легенди Голосіївського лісу

Легенда 5. ДІД ОР — ЛІСОВИК

Стежка від Феофанії до Дідорівка.

гора Купол абсолютна висота 50 м., висота над рівнем моря 204 м.

 

 

На березі озера Дідорівка з давніх-давен жили люди, ловили рибу, вели господарство і заснували селище. Звичайне поселення, яких безліч у родючих і багатих джерельною водою Голосіївських лісах. Навіть перша назва його не збереглася.

Можливо, звалося воно Озерним. Чи Лісовим. Чи навіть Лісоозерним. Невідомо, та й різниці жодної. До початку нашої історії, і селище, і його назва, і люди в ньому були звичайнісінькими, без особливих прикмет.

Почалася незвичайна історія пізніше, ніж народився її герой. Хіба мало в кожному селі під Києвом народжувалося добрих козаків? Народжувалися, зростали, йшли у далекі краї, світ подивитися й себе показати...

Поверталися не всі.

А ось нашого героя через багато років, після славних справ ратних і служби на чужині потягнуло до рідного озера, до старої верби та лісу на схилах. Отож, повернувся козак в рідну домівку.

Батьків не застав, нареченої у нього в селищі не було, і став колишній воїн жити на самоті. Як повернувся до свого Озерного чи Лісового, перестав крутити козачий чуб і вуса, відпустив бороду.

Замолоду Орлом звали, а як зблиснула сріблом у бороді сивина, діти прозвали дідом Ором. Виглядав дід суворо, проте знали в селищі його доброту і мудрість.

Чекали від нього оповідок про ратні подвиги. Ор відмовлявся, казав, що втомився на чужині в боях, багатьох втратив, не хоче згадувати.

Зате знав він силу-силенну казок з лісового життя. І розповідав їх охоче. Як землянку вирити, як багаття розвести, щоб пожежі не сталося. Який корінь на ложку гідний, який гриб можна їсти, і який птах заздалегідь про небезпеку попереджає.

Не так часто діда Ора в селищі бачили, як у навколишніх лісах. Ніхто краще за нього не знав Голосіївський ліс. Кожну стежку пам'ятав, кожен куточок.

Односельці діда жартома Лісовиком прозвали. Казали, він навіть мову лісову знає. Підходить до дерев і щось шепоче їм. Ті у відповідь шумлять, а дід Ор їх без слів розуміє. І дуби назвав своїми братами. Любив їх дуже. Лісових мешканців захищав. Вчив дітей даремно гілок не ламати, гнізда не розоряти, звірів не стріляти. Тим, хто міг тихо підкрастися і вважав себе добрим мисливцем, показував, як живуть лисиці та козулі, як годують своїх діточок, які домівки собі влаштовують.

Кожен, хто гадав, буцім тихо ходить лісом, не міг змагатися у спритності зі старим Лісовиком. Хоч і сивий, а старий був ще міцний і жив довго. Помічали у селищі, що хворіє дід, лише коли дурно ліс рубають чи пожежа лісова з людської вини розгулялася. Тоді він од горя хворів, та завжди піднімався.

Поступово зрозуміли люди Озерного, що мудрістю із Лісовиком мабуть змії та пугачі поділися, що він скаже, варто дослухатися!

У столиці про нього почули. Й призначили діда Ора головним лісником Голосіївським. Жодне полювання без його відома до лісу не виїжджало, жодны рубки не велися, просіки він особисто прокладав по картах. І навіть коли сухі дерева падали від зимових буревіїв, Ор вирішував, чи можна людям забрати стовбур на дрова, чи залишити його "на їжу" лісові. Адже гриби трутовики та опеньки гниллю харчуються. А людям гриби корисні. Жуки різні точать дерево, а дятли, повзики та синиці на тих колодах жирують. Мох на старих стовбурах росте буйно. А без моху, які гриби й ягоди? Адже він вологу тримає, мов губка.

У дуплах не лише птахи, а й змії, й білки живуть. Навіть ласки та горностаї. А хто краще за них на мишей полює? Чи людям закортіло віддати свої запаси зерна маленьким гризучим розбійникам?

А коли дощі литимуть, деревний порох у землю йде. І живить нові пагони, щоб зеленів ліс на віки віків. Ось навіщо лишати впалі дерева.

"І по смерті герой може добре прислужитися!" — любив повторювати дід Ор.

 

*****

Виросли діти, їхні діти та онуки, і в селищі вже здавалося, ніби жив дід Ор завжди, і міццю своєю з ним дуби поділилися. Жити йому ще триста років, а то і п'ятсот!

Та у порівнянні з деревами, людський вік закороткий. Прожив Лісовик більше ста років, й помітили односельці, слабшає дід.

— Помирати мені скоро, — сказав він одної весни. — Літо, може, якось протягну, а коли птахи на південь потягнуться, то й мені з ними час. Як з дубів, моїх братів, листя полине до землі, то й мені за ним...

— Що це ти, діду, вигадав! — засперечалися односельці. — Ти ж міцний, як той дуб! Жити тобі ще триста років, не менше! Так як нам без тебе?.. Хто тепер головним лісником буде?

— Нічого, проживете. Багатьох я навчив, чого сам відав. Бережіть ліс і він вас не викаже. Як забудетесь, чи хто заблукає, згадайте мене, підкажу, виведу. І по смерті герой може добре прислужитися...

— Не йди, лишися з нами, діду! З тобою діди наші росли, а як нашим онукам без тебе лісом ходити?!

— Не шуміть, — попрохав Лісовик. — Слухайте мою волю... Як відчую, що час мій настав, не лишуся у ліжку. Піду до лісу. Там хочу померти, там моя родина. Ви не заважайте, не шукайте мене...



Эллин Крыж

Відредаговано: 29.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись