Ловець снів

Флешбек

Якось дуже незвичайно себе почуваю. Я думав, що вже помер. Наче щойно був у іншому місці й раптом – бах! – і вже стою перед будинком, де народився та виріс. Це так дивно – скільки років я уникав того, аби приїхати сюди. А ось тепер і сам не розумію, як опинився тут. Але водночас відчуваю, що це не мої власні спогади, а наче фільм дивлюся. Бо, знову ж таки, щось спливає у пам’яті, та прив’язки до того, що це було зі мною, я не помічаю. Та хоч пам’ять повертається, і то добре. Погано тільки, що не моя. Чи все ж таки моя? Треба з цим розібратися та з’ясувати, а то зовсім некомфортно себе почувати ось так, коли немає впевненості, а замість пам’яті – якісь уривки образів і порожнеча.

Але спливає спогад, що цей старий великий будинок завжди гнітив мене, не давав дихати, відчувати, жити… Мабуть, то все через батька. Так дивно, я давно про нього не думав. Напевно, пам’ять все ж таки повертається.

І ось я згадую, як він завжди намагався мене чомусь навчити, весь час щось розповідав, аналізував, порівнював. У мене склалося враження, що він ставився до мене, як до якогось проєкту, якими він так часто займався. Просто його любов до мене була якоюсь примарною, невідчутною, стриманою та прихованою. Він ніколи не дозволяв собі відкритих проявів почуттів.

Звісно, я, як спадкоємець давнього та шанованого роду, мав відповідати всім вимогам, які ставило мені оточення моєї родини. Але, мабуть, я був зовсім не таким. До певного часу так точно.

Мама, як могла, захищала мене від батька. Та він завжди повторював: «Ти зіпсуєш його, Івонно. А хто тоді за нього виконає його призначення?» Він свято вірив, що наш рід має відіграти визначну роль у порятунку людства. Про це говорили багато. І дуже часто. Сперечалися. Сварилися. А я хотів лише одного – нормального життя. Піти з друзями в кіно чи на вечірку, запросити дівчат на танці, позависати в інтернеті… Але на прості радощі життя у мене просто не було часу. Або дозволу батька.

Весь вільний час у мене уходив на вивчення якихось чудернацьких давніх мов, якими вже ніхто ніколи не говоритиме. Я навіть не пам’ятав їхніх назв та де й коли ними користувалися. Або на вивчення давніх книг, які загрожували розсипатися прямо в руках, що містили всілякі перекази, легенди та міфи про Атлантиду, кінець світу, дивні створіння, ангелів, демонів та ще багато всього, від чого голова просто йшла обертом. А також час йшов на пошуки артефактів, які невідомо чому мали величезне значення. Не для батька особисто. Ні, й не для мене. Для людства, як говорив він. Та батько був переконаний, що це все особлива спадщина нашого роду, наша головна мета й завдання, заради якого наш рід взагалі існує на Землі, та ми повинні це знати аби не припиняти традицій і здійснити свою місію, чого б це нам не коштувало.

Гублячись у здогадках про реальність цих спогадів, я наблизився до будинку кам’яною доріжкою, що проходила від воріт між яскравими клумбами з трояндами, які так любила моя мама. Я завжди пам’ятатиму її посмішку й лагідні очі, коли вона дивилася на мене, її веселий сміх, коли я намагався розказати несмішний анекдот, а вона сміялася не з нього, а з мене, і її ніжні руки, коли вона обіймала мене, втішаючи. Тоді усі негаразди відступали, а проблеми, здавалося, вирішувались самі собою. Я дуже її любив. І був зовсім розбитим, коли втратив. Здавалося, тоді я втратив усе своє життя.

Двоповерховий цегляний будинок під коричневим дахом майже не змінився. Єдине, це відчувалося, що тут давно ніхто не живе. Та це й не дивно, адже після того, як мама пішла до кращого світу, батько переїхав до міста, а потім і взагалі – до іншої країни, де теж невдовзі помер. Тепер це був просто символ нашого роду, свідок історії, яка відбулася, відбувається і, можливо, відбудеться.

Підіймаюся скрипучими сходами й спогади знову накочують хвилями. Так дивно відчувати у голові ті моменти, які, здавалося б, мають бути знайомими, але ти просто не можеш зв’язати їх зі своїм життям.

Але я продовжую згадувати, що саме тут я стояв, коли прийшов зі школи, тримаючи у руках лист про зарахування до коледжу, про який мріяв усе життя. Єдине місце, де я бачив себе в майбутньому, це була робота з комп’ютерами. Але батько, звісно, вже мав для мене інший план. Саме тут він оголосив мені, що після закінчення школи я буду навчатися в закритому коледжі. Ніякі вмовляння, сльози та доводи не могли змінити його рішення. Він завжди все вирішував за мене й за маму.

Я розумів, що так було раніше з моїми предками. Але не міг збагнути, чому не можна все змінити в нашому світі. Моя душа не сприймала цього, я не бажав жити за чужими правилами, знехтувати собою заради якогось примарного призначення, в якому я мало що розумів.

І тоді я на цілий тиждень зачинився у себе в кімнаті. Ніхто не зміг пробитися до мене, настільки сильним було моє небажання коритися цим дурнуватим правилам. У мене був час на роздуми. Це було надзвичайно добре, адже я міг оцінити всі «за» і «проти» того, що наказував батько. Але я вирішив інакше.

Я відкриваю двері й заходжу в будинок, що пахне старістю й пилом. Як же давно тут нікого не було! Меблі закриті великими шматками тканини, які призначені для захисту від пилу. Вони надають приміщенню якогось дивного примарного вигляду. Я ходжу поміж ними, підіймаючи за собою хмаринки, роздивляюся фотографії, які з цікавістю та сумом дивляться на мене. Ніколи цей будинок, здається, не дихав свіжістю та радістю. Скільки ж років минуло з тих часів, коли ми тут жили!



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись