Ловець снів

Прадавній

– Зіро! Оріане! Де ви? – я озирався, повертаючись на всі боки та гукаючи в гущавину лісу, що обступав мене, наче суцільна стіна. Але навколо лише було чути шелестіння вітру та видно темні постаті, що кружляли десь у височині, збираючись у велику круговерть. То, напевно, ті самі Сутінкові Стражі, про яких говорив Оріан. Час від часу один з них опускався нижче, дивився на мене своїми страшними очима, а потім підіймався вгору до інших знову. Вони ніби очікували якогось сигналу.

Я не переставав гукати дівчину та її батька, блукаючи навколо того місця, де перервалися їхні сліди, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку, що допомогла б мені визначити приблизний напрямок, у якому мені слід було рухатися. Не міг же я просто кинути їх напризволяще й піти своїм шляхом! Як-не-як, а вони врятували моє життя. Мене лякала думка про те, що вони могли загинути через мене. Але я себе намагався заспокоїти тим, що у них був захисний амулет. Може, вони з його допомогою сховалися?

Поступово віддаляючись, я озирався, але нічого дивного чи корисного все ще не бачив. Натомість, відчув якісь дивні зміни навколо себе. Це ніби електрика, яка накопичилася у повітрі. Вона змушувала ворушитися волосся на голові, а шкіру – вкриватися сиротами, хоч страшно мені не було чомусь, хоча, думаю, повинно було. Мабуть, давався взнаки викид адреналіну від блукання у цих нетрях в компанії з невідомими істотами. Але ні – я боявся, боявся втратити своїх нових друзів. А ще мені здавалося, що вони знають набагато більше, ніж мені розповіли, і цим історія не скінчиться.

Тим часом я дійшов до галявини. Чомусь вона видалася мені знайомою чи на щось схожою, але точно я сказати не міг.

– Оріане! Зіро! – мені уривався терпець від цього марнування часу та безплідних пошуків. – Дідько!

А ще дещо викликало найбільше занепокоєння.

Це був низький моторошний звук, що, здавалося, йде з середини самої землі, поступово наближаючись, розширюючись, заповнюючи собою увесь простір. В сукупності з відчуттям наелектризованості це змушувало усе всередині перевернутися, і я почувався просто як дикий звір, на якого полюють мисливці. Моя інтуїція кричала «Тікай!», серце швидко билося у передчутті лиха, та я змусив себе лишатися на місці. Я озирався навколо, заганяючи страх у найдальший куток свідомості, пояснюючи собі, що це усе плід моєї уяви.

Та звук не припинявся, навпаки, все більше зростав. З-під землі стали з’являтися темні постаті з червоними очима. Поки що вони були зайняті своїм перевтіленням, та незабаром побачать мене. А я стою посеред цих жахливих істот, беззбройний, і не знаю, куди бігти чи як захиститися.

Над головою я відчув подих вітру, ніби величезні крила промайнули в повітрі. Виявляється, це так і було: велетенська постать у блискучих обладунках з великими золотими крилами зробила коло над галявиною і спустилась на землю прямо переді мною. Я стояв і просто дивився на високу та могутню істоту, роззявивши рота від подиву. Невже я сплю? В житті ніколи б не повірив, що побачу таке. Хто ж це? Бог? Чи, може, янгол?

Здавалося, йому підвладне все на цьому світі. Бо чорні постаті раптово завмерли, вітер вмить вщух, а всі звуки замовкли, чекаючи на того, хто зійшов з неба. Тут же я почув голос прямо у своїй голові, ніби він прочитав мої думки:

– Вітаю тебе, Обраний! Я – Ветеріс, один із Прадавніх. І я – очі цього світу. І це тисячоліття саме я на стражі миру на Землі. Але, як бачиш, його порушено. І я потребую твоєї допомоги. Мої брати – Сабтілітер, Фортіс, Аудакс, Пруденс, Ігніс та Преварікатрікс зараз саме відпочивають після столітньої війни на одній з планет, що були створені так само, як і Терра. І для того, щоб їх збудити, мені знадобиться не один день. Але, як ти розумієш, ситуація цього не дозволяє. Треба діяти саме зараз. Сутінкові Стражі самі не впораються з усіма дітьми, які колись були створені Преварікатріксом. І я, на жаль, теж, – його грізний голос затих, ніби даючи мені секунди для обмірковування. Але ми обидва знали, що у нас немає іншого вибору і на мене чекає неймовірна битва, у якій я навряд чи переможу. Але, чого варте життя однієї людини, навіть, якщо на мить уявити, що вона особлива?

Я кивнув на знак того, що усе розумію, і тільки-но відкрив рота для запитання, як в голові знову почув його:

– Твої друзі в безпеці. Той амулет, який захищав їх – допоміг Зірі прикликати мене сюди, коли напали перші демони. І, щойно їх буде здолано, захист, який я наклав на них, спаде, і тоді вони зможуть повернутися.

Він простягнув мені руку з цілим мечем, тим самим, який я залишив поламаним у камені. Його легко можна було впізнати за квіткою, що прикрашала руків’я. Я взяв його й тут же все змінилося: чорні постаті ожили й повернули на мене свої очі, що палали червоним вогнем, Прадавній зник, наче його й не було, вітер почав ще сильніше розгойдувати гілля дерев.

Раптом почувся войовничий клич, і Сутінкові Стражі, що кружляли десь вгорі, раптово почали падати на землю, привертаючи увагу демонів. В руці кожного з них з’явився вогняний меч, що розсипав іскри навколо. Небо потемніло, як і ліс довкола, від цих темних постатей, що перемішалися, наче у танці, зміняючи один одного, нападаючи та відступаючи, удари сипались градом, завивання Стражів та бойовий клич демонів перемішувались у жахливу симфонію болю, відчаю, страху, відваги та смерті.

Я стояв посеред цього армагеддону й досі не міг збагнути, яким боком я у цій битві, адже, на мою думку, Стражі й так чудово могли впоратись з демонами. Як на мене, хоч їх і не було так багато, та їх вогняна зброя добре проріджувала щільні ряди демонів. Та, виявляється, це був зовсім не кінець історії.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись