Ловець снів

Ігри пам'яті

Я очуняв від того, що страшенно боліла спина, в очі пробивалося яскраве світло навіть через закриті повіки. Спочатку було геть незрозуміло, де я і що тут роблю. Останнє, що я пам’ятав, було те, як я увігнав меча в землю й мене, схоже, вдарило електричним розрядом, що пройшов крізь мене, вбиваючи усі створіння Підземного Царства, які вирвалися назовні й ледь не спричинили кінець світу.

Піднявшись, я озирнувся, намагаючись розтерти спину, що затекла від лежання на твердій землі. Я очікував, що навколо мене буде той самий пейзаж – велетенські дерева та трупи ворогів. А посередині – меч у камені, який лишиться там після використання і, мабуть, до наступного разу.

Та я помилився. Навколо було тихо та спокійно, але місцевість відрізнялася кардинально. З одного боку стояла якась стара та, схоже, покинута ферма, поблизу якої росли невисокі дерева, а густа висока трава вкривала всі підступи до неї. З іншого боку через дорогу виднілася лісопосадка чи, можливо, лісок. Але це був точно не той, у якому я опинився раніше, бо дерева були звичайного розміру, а не велетні, верхівок яких майже не було видно, що затуляли собою небо, а стовбури були настільки великими, що я й не міг уявити, що такі ще десь існують.

Потрібно було знайти своє місце в житті, а то ці пригоди починали мене злегка дратувати. Я мріяв про тихий вечір перед телевізором вдома, або розважитись з друзями чи влаштувати пікнік з якоюсь симпатичною дівчиною. Але тільки так, щоб не було там ані Прадавніх, ані магів чи демонів. Мені просто хотілося відпочинку і моє втомлене від пригод тіло прагнуло розслаблення.

Я вийшов на дорогу. Чомусь у глибині заворушився давній спогад. Я вже бував на цьому місці! Але де це? І коли я тут був? Пам’ять ще не хотіла остаточно повернутися до мене, залишаючи великі прогалини у спогадах, але іноді ось такі раптові спалахи впізнавання просто заводили мене в глухий кут. Дивишся навколо й відчуваєш себе як не в своїй тарілці. Ніби ти, але ніби й не ти. Дивне та не надто приємне відчуття.

Щось таки підказало мені, у який бік рушити, якась сила ніби вела мене проти моєї волі, а я, здавалося, просто переставляю ноги тільки для того, щоб не впасти. І так хвилина за хвилиною, метр за метром.

Аж ось показалися охайні двоповерхові будиночки за високими кам’яними парканами з доглянутими садами навколо. Щось ворухнулося всередині, підказуючи, куди повернути та яку вуличку обрати. Ноги гули від дальньої прогулянки, але я ще досі не розумів, чому тут опинився.

Та це було до того, як я дійшов до будинку свого дитинства!

Так, це був саме він! Той самий, де я вже був нещодавно, де знайшов лист від матері та те, що вона мені залишила… Звідки потрапив до лісу.

Але я ж сам хотів сюди повернутися, аби перевірити, чи лишили ті чоловіки хоч щось корисне у будинку. Можливо, вони зовсім не за цим приходили? А та книга та все інше так і лежать у вітальні?

Я знову пройшов шлях від воріт між яскравими клумбами троянд, що викликало в мене надзвичайно сильне відчуття дежавю. Та звісно ж! І чом би йому не бути, як кілька днів тому я так само тут ходив!

Здавалося, геть нічого не змінилося з того часу. Та, мабуть, і не мало б. Той самий двоповерховий будинок під коричневим дахом, ті самі сходинки і ґанок, на якому отримав того листа з університету, той самий запах старості й пилу й меблі, закриті тканиною. Та дещо таки мене дивує – на підлозі немає жодних слідів! Але, вони ж би мали лишитися на пилюці, якої було багато навколо. Це дивно. Але потрібно перевірити сховок.

Маленька комірка під сходами, звісно, була причинена. Все виглядало так. Наче я сюди ніколи не заходив з того моменту, як поїхав. Я заліз до комірчини. Павутиння обліпило мене, наче його тут роками ніхто не прибирав. І, хоч пам’ять вперто твердила: «Ти тут був нещодавно», та розум відмовлявся приймати це, бо тут були усі докази, що свідчили про протилежне.

На підлозі так само валялося якесь запилюжене ганчір’я, піднявши яке, я дістався до двох дощечок, що прикривали тайник. Із завмиранням серця я чекав моменту, коли опущу руку й намацаю те, що там є. Пам’ять все ще протестувала: «Там немає нічого! І навіть не думай і не шукай!» та розум твердив: «Там збереглося те, що ти шукаєш».

Рука сковзнула в темряву. Спершу я не знайшов нічого, але потім, опустивши її трохи глибше, намацав те, що там лежало. Було темно, тож роздивитися я не міг, а тому почав витягати на світло те, що було сховано там багато років тому. І тепер вже сумнівів майже не лишилося – це саме те, що мені потрібно!

Але поставало питання, як? Яким чином я міг побувати тут, і водночас, не бути? Хіба що, можливо, то мені все наснилося? Ненавиджу такі дурні жарти підсвідомості. Розвернувши пакунок, я побачив велику стару книгу, маленький кинджал, замотаний у ганчірку, та золотий амулет!

Оце тобі й маєш! Але, якщо подумати, то сюди мають знову заявитися ті чоловіки у чорному, бахнути мене по голові чи просто в обличчя й вивезти до лісу… Ні, дякую. Це ми вже проходили, знаємо.

Я бігом піднявся сходами, залетів до своєї кімнати, де знайшов якусь поганеньку стару сумку через плече, куди поскладав знахідки, чорну шкіряну куртку, що й досі висіла у шафі, одягнув, перевіривши кишені. І дуже радів тому, що, як завжди, там знайшлася невеличка заначка. Це було неймовірною удачею! Це, мабуть, єдине хороше, що я перейняв у батька. Але тепер був справді вдячний за таку звичку.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись