Ловець снів

Непрохані гості

Вночі якісь божевільні чи просто п’яні волали як навіжені десь знадвору, тим самим не давали мені виспатися перед такою важливою справою. Відкривши очі після чергового крику, я лежав якийсь час і думав про те, що зі мною сталося останнім часом, аж поки не почав знову дрімати. Та тут черговий, але цього разу надзвичайно гучний, вереск, неначе когось ріжуть, перервав мій сон. Я підскочив на ліжку, спустив ноги, сподіваючись, що все минеться. Але тепер крик супроводжувався ще й дивними звуками, які я ніяк не міг ідентифікувати, скільки б не прислухався.

– Ну все, мені це вже вкрай набридло! Викликаю поліцію! Нехай вони заспокоять! Можу, у відділку їх попустить! – сказав сам собі рішуче й почав шукати телефон.

Звісно, коли він надзвичайно потрібен, його знайти просто неможливо, як би не намагався. Але мені цього разу пощастило, і вже за хвилину я набирав номер поліції. Мало того, що зі сном довелося розпрощатися, так ще й на дзвінок не дуже-то й спішили відповідати. Ну, звісно! На годиннику третя ночі, хто б там чекав на мене!

Лаючи усе на чому світ стоїть, я пішов до вікна, тримаючи телефон біля вуха у надії, що хтось-таки зреагує на мій невчасний виклик. Перед вікнами наче нікого не було, і я ніяк не міг зрозуміти, звідки ж чутно цей неймовірний шум, який і не думав припинятися.

Нарешті, мені вдалося додзвонитися до поліції. У мені зажевріла надія. Але цієї ж миті, як я почув заспаний голос чергової, перед моїми вікнами відбулося казна-що: двоє чоловіків саме увійшли у коло під ліхтарем. Вони були одягнені в темні довгі костюми, схожі чимось на японські чи що, десь у кіно такі бачив. В руках вони тримали мечі чи щось подібне до того, бо відблиски від зброї я час від часу бачив, коли на неї потрапляло світло ліхтаря, як і чув відповідний звук, який тепер мені був зрозумілим. При цьому третій чоловік, який намагався протистояти цим двом, ховався у тіні, й у мене не було можливості його добре роздивитися.

У телефоні чергова вкотре намагалася з’ясувати, що сталося. Вона раз за разом просила мене назвати адресу, але я просто закляк, не в змозі відірватися від бою, що розгортався переді мною. Це було, як у якомусь фільмі! Лише через кілька секунд я, нарешті, опанував себе, оцінивши ступінь серйозності намірів двох озброєних чоловіків, і, нарешті, продиктував адресу черговій, що терпляче її вимагала. Також я повідомив, що люди озброєні та небезпечні (все життя мріяв це сказати). На цьому обірвавши виклик, я прикипів до вікна, не знаючи, що ще можу зробити.

Аж раптом, я побачив, що бій припинився, бо десь здалеку почулися сирени машини поліції. Чоловіки завмерли, а потім кинулися у різні боки, наче їх і не було. Я картав себе за те, що так довго вагався з адресою, коли телефонував до поліції. Але ж і стражі правопорядку при цьому не дуже поспішали! Та я був радий, що ніхто, начебто, не постраждав.

Ґвалт ущух, тож можна було лягати спати. Але, не так сталося, як гадалося! Сон не йшов, і я деякий час просто лежав, дивлячись у стелю. У голові кружляли думки, які зовсім не хотіли заспокоюватися, як і моя уява, розбурхана цим дивним нічним боєм.

Я уявляв собі, хто б це міг бути, і чого влаштували цю дуель? І чому саме такий вибір зброї? І чому саме на цьому місці? Слава богу, що мені вистачило розуму не вмикати світло, а шукати телефон навпомацки. Бо інакше було б мені непереливки виступати ще й у якості свідка. Тільки цього мені не вистачало!

Поступово мій розум заспокоївся, думки, хоч і малювали десь у підсвідомості химерні образи, та все ж таки, нарешті, відступили, давши мені спочинок.

І тут у двері хтось постукав. Спочатку тихо, а потім голосніше, так, щоб вже точно розбудити.

– Дідько! Кого там чорти серед ночі ще принесли? – лаявся я, протираючи очі та йдучи до дверей.

Грюкати продовжували так, ніби думали, що я помер, а цей грюкіт мав би підняти мене з могили!

– Та йду я! – роздратовано кинув я. – Кого там у таку годину принесло?

Взагалі, я волів би не відчиняти, але сонний на автоматі підійшов і незчувся, як вже стояв перед відчиненими дверима.

Переді мною стояли двоє чоловіків у чорних костюмах. Моя інтуїція кричала й метушилася у пошуках запасного виходу, але я зачаровано дивився на їхні мечі, що виглядали з-під одягу. Я намагався удати, що нічого не бачу, нічого не знаю, і взагалі – нічого не розумію.

– Ви щось хотіли, панове? – я трохи знизив тон голосу, зважаючи на обставини у вигляді зброї.

Чоловіки, мовчки дивлячись прямо мені в очі, разом, наче по команді, зробили крок уперед, змусивши мене відступити вглиб коридору. Моє внутрішнє «я» прощалося з життям, молилося, та билося головою об стіну, але я заспокоював себе, як міг. І згадав одну пораду: «коли тобі страшно – смійся». Дійсно, це було єдиним, що мені залишалося.

– То що, друзі, може чаю? – сказав я, розпливаючись у найширшій посмішці, на яку був тільки здатен.

Ну, сміху не вийшло, але я намагався, чесно. Мої так звані нові друзі зберігали спокій і тишу, а я не знав, чого від мене їм треба. Спати піти я не міг, чаю вони не хотіли, тож лишалося тільки питати чи мовчки чекати. Ну, що ж, спробую.

– Я, звичайно, радий безмежно вашому візиту, – я зробив театральну паузу, якомога виразніше підкреслюючи перед цим кожне слово, – але я був би вельми вдячний, якби ви розповіли мені, чого вам від мене потрібно. Бо година пізня, а я вже дуже хочу спати, та й з вами, шановні, я, начебто, незнайомий…



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись