Ловець снів

Таємниця

Я був у звичайному місті з високими будівлями, широкими вулицями та зеленими парками, над якими простиралося безкрайнє яскраво-блакитне небо. Я йшов і дорогою озирався та роздивлявся, шукаючи очима щось знайоме. Мені здавалося, що я вже тут колись був, бо щось неймовірно близьке відчувалося у кожному будинку, кожному затишному кафе, повз які я проходив. Кожен куточок віддавався далеким спогадом. І ось я вийшов на широкий проспект, по обидва боки якого росли високі дерева та чудові клумби, на яких квіти були висаджені химерними візерунками.

Подивившись навколо, я впізнав свій будинок. Дивно, я пам’ятав, як щойно вкладався спати, а тут я вже на вулиці посеред білого дня. Та й відчуття було незвичне – наче я і, водночас, ніби не я, а хтось знаходиться у моєму тілі, дозволивши спостерігати збоку своє життя.

Я перейшов вулицю, по якій шугали машини. Так, це точно мій будинок. Звичайний п’ятиповерховий цегляний будинок сірого кольору. Але у нього є одна характерна риса – збоку якийсь художник створив мурал, на якому зобразив дівчину, що дивиться ніби сама на себе згори, повиснувши над своїм тілом у повітрі. Цей малюнок був неймовірним і завжди приваблював мій погляд.

Відкриваю двері під’їзду й підіймаюся сходами. А ось і моя квартира. Тільки не кажіть, що я зараз опинюся або не у своєму місті, або не у своїй квартирі, або те, що мене взагалі не існує! Та, після усього, що зі мною трапляється останнім часом, я, мабуть, вже нічому не здивуюся.

Ключ відчиняє двері легко, як і має бути. Заходжу й зачиняю двері. Озираюся навколо так, ніби вперше бачу своє помешкання – наче все знайоме, але якесь не таке… Але це точно моя квартира, мої меблі й мої речі.

Десь далеко чую дивний далекий шум, наче сусід знову почав ремонт робити. «Наче він нещодавно його закінчив, невже не доробив? Цікаво, котра година? Чи не зарано він почав? А на годиннику вже десята ранку. Та ні, наче нормально. Але ж сьогодні субота! От знайшов день погрюкати, я ж, наче, виспатися хотів! Ага, поспиш тут – то на вулиці опинишся, то грюкає десь так, що точно не виспишся…»

Стук ставав усе гучнішим, ніби наближаючись та посилюючись. Ні, треба з дому кудись тікати і якнайшвидше, я не можу сидіти вдома, коли такий шум! Ось поснідаю тільки й подамся світ за очі!

Але тепер у мене було таке відчуття, що стукають вже прямо біля мене, ледь не над вухом.

– Та щоб тобі! – вилаявся я, закриваючи очі та вуха, намагаючись втекти від того шуму. А потім таки вирішив йти до сусіда сваритися.

Відкривши очі, я ніяк не міг зрозуміти, чи все ще досі сплю, чи ні. Я лежав у своєму ліжку, накритий ковдрою, наче й не було мене сьогодні на вулиці. Але стук продовжувався. Тільки то був не сусід, що розпочав ремонт, а просто хтось добряче тарабанив у двері.

– Та ні, ви що – знущаєтесь? Знову? – я ледь підвівся, потягуючись та позіхаючи. Ця ніч – найгірша ніч за весь рік! І після цих нічних незваних гостей та такого дивного сну в мене тепер виникло відчуття дежавю, чого я дуже не любив.

Навчений останніми подіями, цього разу я не спішив відчиняти двері. Подивившись у вічко, я побачив вельми знайомого чоловіка. Та спросоння не був впевнений у тому, чи точно це той, якого я знаю.

– Хто там? – вирішив я запитати.

– Артуре, це я – Алекс!

От так несподіванка! А я думав, що ми зустрінемося за якихось інших обставин. Я повільно відчинив двері, очікуючи, що з-за його спини вискочать чоловіки з мечами. Але нічого такого, на моє щастя, не відбулося, тож я запросив гостя пройти.

Алекс широко посміхався, дивлячись на мене.

– Ну ти й соня! Ти бачив, котра година? А я думав, що ти таки приїдеш зранку до мене, чи я помилився?

Я поглянув на годинник. Майже одинадцята. Ого! Точно, заспав. Звісно, всяка дурня насниться, коли майже до півдня спати!

– Та якби Вам таку нічку, подивився б я на те, скільки б Ви спали… – промовив я, запрошуючи гостя присісти й умощуючись у сусідньому кріслі.

Так, видок у мене був ще той, можу собі тільки уявити! Закудлане волосся, заспані очі й з рота, наче коти, пробачте, усю ніч там робили хто зна що.

– То, що спричинило Вашу поїздку сюди знову? – я запитав, пригладжуючи волосся, хоча на язиці крутилося «чого ти припхався?»

Алекс дивився на мене дуже уважно, наче намагався прочитати мої думки. За мить він відкинувся у кріслі й промовив:

– Я довідався про твої пригоди вночі… – вочевидь він слідкував за реакцією, яку викличуть його слова.

– Мабуть, погані новини швидко розносяться… – мені кортіло дізнатися, хто ж про це міг розповісти. Напевно, у нього свої люди в поліції.

Не дочекавшись бурхливих емоцій від мене, він все ж продовжив:

– Я тебе недаремно вчора кликав, – він знову поглянув на мене, але я просто чекав на його подальшу розповідь. – Я передбачав, що так і буде.

– Так – це як? Те, що двоє диваків влаштують бійку у мене під вікнами, а потім вирішать мене потішити своєю присутністю? – я почувався трохи роздратованим, згадуючи події сьогоднішньої ночі. – Чи це Ви самі спланували аби мене переконати в тому, що я маю все покинути й кинутися в омут з головою, не знаючи що до чого?

Здається, я його образив своїми звинуваченнями. Або ж він вмів грати на публіку. Лише на хвильку він піджав губи, а погляд його потемнішав. Та згодом все минуло, й він спокійно продовжив:



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись