Ловець снів

Школа

Я узяв тільки найнеобхідніше, сподіваючись, що це всього на кілька днів, склав у велику сумку та поставив її ближче до виходу. Дізнаюся, що там до чого – і додому. Але, в будь-якому разі, я ж не полонений аби не мати змоги сюди повернутися за чимось важливим чи потрібним, раптом доведеться затриматися?

Поглянувши на своє помешкання, що так і лишилося неприбраним після нічної сутички, я таки вирішив трохи навести лад, надавши помешканню більш пристойного вигляду. Звісно, на це потрібно було витратити якийсь час. Алекс, дивлячись на мої маніпуляції, кілька разів виходив у коридор – його весь час відволікали телефонні дзвінки. Він, мабуть, дуже боявся, що я зміню своє рішення, тому надовго самого мене не лишав, в той час як міг би лишити мене, приславши водія. Але що мені було втрачати? Сумувати за нудною роботою? Звісно, у мене були деякі сумніви, але хто б з нас не хотів неймовірних пригод, коли адреналін переповнює тебе, а серце шаленіє у грудях? Хто б не хотів пізнати якусь глобальну таємницю, що захована від усього людства, та ще й знати, що, можливо його виживання залежить від тебе, хоч і буде небезпечним для тебе?

Мені все це здавалося якоюсь казкою чи сном, зовсім нереальним та взагалі неможливим, але я весь час, коли ще збирав речі та прибирав, вмовляв себе, що все не так страшно (мабуть), як здається спершу, і намагався не панікувати. Хоча долоні злегка пітніли і я чимдалі починав нервувати.

Алекс зайшов з коридору після чергової доволі бурхливої розмови телефоном і пильно подивився на мене. Мабуть, він бачив мій стан, тому підійшов, коли я стояв біля зібраної сумки і розмірковував, чи взяв усе необхідне, і поплескав дружньо по плечу.

– Нічого, Артуре, ти звикнеш! Тобі ще й сподобається! – він намагався підбадьорити мене легкою усмішкою

– А куди ми, власне, їдемо? – я досі цього не знав, бо він тільки й говорив, що ми маємо їхати, але куди – нічого не сказав. А, раптом, це буде десь на іншому кінці світу?

«М-м, було б цікаво! – пронеслося в голові. – Ніколи не мав можливості подорожувати закордон. То навчання, то робота…»

– Побачиш! – Алекс вже починав нервувати від кількості моїх запитань, які я задавав останнім часом, а також через те, що я забирав у нього час, бо він часто поглядав на годинник, усім своїм видом показуючи, що він поспішає.

Я зачинив двері, подумки прощаючись зі своїм помешканням, підхопив сумку й пішов за Алексом до машини, яку він лишив неподалік від мого будинку.

Дорога зайняла десь з пів години. Спочатку ми маневрували широкими вулицями, поступово вибралися за місто. Майже не розмовляли, бо я занурився у роздуми. Сьогодні, мабуть, з огляду на останні події, мене тягло не філософію. Я принишкло сидів на передньому сидінні й дивився на дорогу. Але я її зовсім не бачив. У голову лізли думки й запитання, та ділитися ними з Алексом я поки що не хотів.

А найбільше турбувало мене ось що. Якщо батько знав про все це, то чому не розповів мені ще тоді? Чому відпустив у великий світ і не наполягав на своєму? Чи, можливо, він хотів мені дати трохи пожити перед тим, як все зміниться? Чи просто хотів, аби я нічим не виділявся серед однолітків і тим самим хотів мене захистити? Так, це здається розумним. Бо, як кажуть, якщо хочеш щось заховати, то зроби це на видному місці.

Алекс теж не порушував тиші, мабуть, здогадуючись, що мене бентежить, але більше не намагався ані переконати, ані підбадьорити. Мабуть, він був і так задоволений, що все так склалося і не довелося мене вмовляти тижнями, місяцями, роками. Звісно, якщо я вже такий важливий для нього. Мені здалося, що так. Може й не треба було так швидко давати відповідь. Та у комплексі зі знайденою книгою, яку я, до речі, звісно прихопив з собою, снами та листом батька, це вимальовувалося у суцільну картину, суть якої, думаю, я зрозумів правильно.

Ми під’їхали до великих воріт у кам’яному високому паркані, які відкрилися лише тоді, коли Алекс привітався через спеціальний переговірний пристрій. Ми проїхали доріжкою ще кілька десятків метрів перш ніж я побачив місце призначення.

Машина зупинилася, ми вийшли і я роззявив рота від побаченого – розкішний триповерховий будинок, увитий вже почервонілим листям дикого винограду був наче з якоїсь реклами дорогого відпочинку десь в Англії. Не дивлячись на осінь, газони були все ще зеленими, але дерева, що густо росли навколо будинку, вже почали скидати своє різнобарвне вбрання.

Підійшовши до входу, я все ще оглядався та милувався краєвидом, від якого було не відірвати очей. Я навіть і не пам’ятаю, коли востаннє вибирався з міста. А тут же така краса!

– Ходімо, Артуре! – вже з ноткою нетерпіння гукнув мене Алекс. – В тебе ще буде достатньо часу все тут оглянути.

Зітхнувши, я взяв свої речі, які було поклав, аби не тримати, поки роздивляюся навколо, і увійшов до будинку.

Чесно кажучи, це й будинком було важко назвати. Для мене, який останні кілька років провів у звичайній квартирі, це здавалося справжнім королівським палацом. Величезні розсувні вікна на першому поверсі були прикриті легкими світлими фіранками, килими, простелені у кімнатах, були настільки м’якими, що здавалося, ніби я ходжу по хмарах. В одному крилі будинку була величезна бібліотека, яка займала аж цілих два поверхи. В іншому крилі – вітальня та їдальня, а відразу за входом – широкі сходи, що вели на другий поверх, де розташовувалися кімнати, обладнані під класи. На третьому поверсі були комфортабельні кімнати.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись