Ловець снів

Напад

Я пів ночі крутився неспроможний впоратися з емоціями від того, що зі мною сталося останнім часом. Та ще й нове ліжко, як і все, що мене оточувало, геть тому не сприяло. Я то занурювався в сон, то прокидався, крутився, дивився на годинник і знову засинав. Я подумки лаяв себе за це, бо вранці не зможу бути достатньо уважним та зібраним, але нічого не міг з цим вдіяти. Лише під ранок сон, нарешті, остаточно переміг, змусивши мене забути про хвилювання.

Велике та глибоке провалля виднілося з того місця, на якому я стояв. Легка димка туману вкривала його дно й не давало змоги роздивитися, що ж там унизу. Десь прокидалося сонце, освітлюючи ніжно-рожевим рум’янцем небо та гори. Хмарки розбіглися, а зірочки, що ще виднілися вгорі, поступово зникали з небосхилу.

Легкий вітерець повівав, приносячи з собою запах вологи. Десь кричали круки – так голосно й страшно, що картина відразу псувалася. Був у тому крикові якийсь недобрий знак. Та й завжди мені ставало моторошно, коли я чув голос ворони.

Озирнувшись, я бачив лише невеликий виступ, на якому стояв, навколо ж виднілися тільки гори. Виходу в мене не було – або ж лізти на гору і зірватися, або спускатися в темне провалля. Що один шлях, що інший мене не влаштовував, але чекати гарячого сонця, яке зовсім не полегшить мені шлях, було не варто.

Але моїм планам, мабуть, не судилося здійснитися. З дна урвища піднявся густий чорний туман, який накривав щільним шаром усе, до чого дотягувався. Він неймовірно лякав мене своїм загрозливим виглядом. І я змінив свою думку щодо бажання спуститися – мене не приваблювало те, що я буду дивитися у його чорні бездонні очі.

Розвернувшись, я став дертися на гору, чіпляючись пальцями за виступи та шукаючи опори для ніг. Звісно, я розумів, що це самогубство для непідготовленої людини, і що тільки в кіно всі без проблем можуть залізти на таку гору з легкістю. Мене підганяв якийсь тваринний страх, що оселився всередині, нашіптуючи невірні рішення, змушуючи мене лізти далі й далі, ризикуючи впасти у прірву.

Та ось уже чорні руки цього дивного туману закрили пів неба, заховавши сонце, і тепер тяглися до мене, у надії захопити, заполонити мене цілком і повністю. Я пручався, намагався пришвидшити підйом, вкриваючись холодним потом. Руки зісковзували, ноги не знаходили опори. І, врешті-решт, туман наздогнав мене, мої руки ослабли і я полетів у чорну безодню…

Я прокинувся у холодному поту, важко дихаючи. Ще кілька секунд приходив до тями, крутив головою та тер очі, сподіваючись прогнати цей страшний сон. Терміново потрібно було подивитися у вікно, це завжди допомагало.

Пам’ятаю, як я був малим, мама, коли прибігала черговий раз на мій крик вночі, змушувала встати й подивитися у вікно, примовляючи «куди ніч, туди й сон» та пояснюючи, що ніч проходить і забирає з собою погані сни. Тому, коли ми дивимося у вікно після нічних жахіть, то ніби віддаємо їх ночі.

Раптом ці роздуми про сни та жахіття нагадали мені про книгу мого батька, на якій було зображено ловця снів – амулет від жахіть. Треба, мабуть, і собі такий прикупити. А щодо книги, то терміново слід нею зайнятися, адже здається, що я не все зрозумів, а, можливо, й не все побачив у ній.

Відкривши щільні штори, які запобігали проникненню яскравого сонячного світла до спальні, я визирнув у вікно, сподіваючись, що сон, який так схвилював мене, залишиться в минулому. Сонце тільки-но починало свій денний шлях, виринаючи з вранішнього туману, що стелився на землі, обплутував дерева та кущі, лишаючи на них маленькі прозорі краплинки вологи, що сяяли, коли на них падав промінь сонця.

Я побачив, як якась темна постать крадеться поміж кущами. Спочатку я був у тому невпевнений, бо туман може приймати химерні образи, змішуючись з тінями від предметів. Але постать продовжувала рухатися, наближаючись. Вона час від часу ховалася, завмирала на деякий час, а потім продовжувала свій рух.

Мене заворожувало споглядання неймовірної грації, з якою виконувалися усі рухи. Але потім я раптово згадав, що це дуже усамітнене місце, до того ж осередок таємного та загадкового Клану Хранителів, про який, мабуть, ніхто не має знати. Тоді що ж тут робить ця людина й чому крадеться? Мабуть, комусь треба повідомити про це. Але ж тут має бути якась охорона?

Поглянувши в інше вікно, я побачив те саме – людина підкрадалася з іншого боку, ховаючись та оглядаючись.

Похапцем одягнувши штани та футболку, які я лишив на стільці біля стіни, я вилетів у коридор. Добре, що Алекс показав мені свою спальню, яка теж була тут, але в іншому крилі. Я стрімголов мчав коридором, ризикуючи впасти. Я постукав у двері й тут же відчинив їх, зважаючи на те, що часу на церемонії немає. Алекс саме сидів на ліжку, протираючи очі.

– На нас напали й ми оточені! – кричав я у паніці.

Алекс дивився на мене немов на божевільного.

– З чого ти взяв? У нас же охоронці, сигналізація…

– Ніхто нічого не робить, я бачив двох людей у чорному, що ховалися за деревами й підходили з різних боків. Щось не так! Охорони не було, сигналізація теж, як бачиш, вимкнена!

Алекс хутко вдягнувся й пішов до дверей.

– А мені що робити?

Той зупинився, озирнувся на мене, на мить замислившись, а потім промовив:

– Йди до бібліотеки. На дальній стіні пошукай на поличці червону квітку. Натисни й чекай, поки двері відчиняться. Закрий їх і сиди там, поки я не покличу. Зрозумів?



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись