Ловець снів

Між двох вогнів

Після того, як небезпека минула й усі оговталися, життя продовжилося, як і було до цього. Єдине, що Алекс був стурбований відмовою їхньої супер крутої системи безпеки, яка не спрацювала. Але пізніше з’ясувалося, що серед членів Клану завівся зрадник, який і відключив систему сповіщення та прибрав охорону.

У цій так званій Школі оголосили надзвичайну ситуацію – нікого не впускали та не випускали, допитували, намагалися піймати кожного на брехні. Але, між собою перешіптувалися, що опитує всіх сам Алекс, але хто допитає його? Та, згадавши, що ми тільки-но приїхали з ним, трохи заспокоїлися. Мене не чіпали взагалі, бо я знати про цю школу не знав до минулого дня, коли сюди потрапив.

Тому я весь наступний день, поки всі бігали, відновлюючи сигналізацію та даючи свідчення, просто тинявся по будинку, розглядаючи, як і що тут знаходиться. Мені було цікаво дізнатися трохи більше про історію Клану, тому я вирішив осісти в бібліотеці та пошукати там чогось цікавого.

Щойно я визначився з книгою, як до приміщення увійшла жінка у бордовому шкіряному костюмі з мечем на лівому плечі, схожа на якусь казкову воїтельку. Її темне волосся, заплетене у тугу косу, що спускалася майже до пояса, світлі очі та стиснуті губи додавали жорсткості її правильним рисам обличчя. Глянувши на мене, жінка промовила без усіляких там відступів, і навіть не привітавшись:

– О, я тебе, мабуть, шукаю. Ти ж Артур?

Я кивнув головою, очікуючи, чого ж вона від мене хоче.

– Ходімо!

Ось тобі й маєш! Тільки зібрався почитати!

Я тільки здвигнув плечима, поклав книгу на місце і, зітхнувши, поспішив за цією войовничою красунею. Її тонкий стан та грація, з якою вона йшла, приваблювали мій погляд. Тому я йшов, навіть не намагаючись порівнятися з нею. Але, на додачу до краси, вона була ще й розумна.

– Може, ти вже припиниш витріщатися? – озирнувшись, промовила вона.

Мені стало ніяково, що я настільки був передбачуваним.

– Вибач, просто… – намагався я змінити її перше враження про мене, та, мабуть, на те воно й перше, що потім вже все не те. От тобі й нове знайомство!

Коли я, нарешті, порівнявся з нею, вона поглянула на мене з презирством. А її очі сколихнули в моїй душі неймовірний спектр емоцій та відчуттів. Вони були, як два озера, в які я міг би дивитися вічність. Я дивився у них лише мить, але тепер все ще бачив їх перед собою.

Нарешті, ми підійшли до великого приміщення у дворі, яке я вчора не помітив, бо воно знаходилося трохи далі від внутрішнього двору. Це була окрема одноповерхова будівля, але з доволі високою стелею. Двері були трохи відчинені, а з середини лунали звуки ударів металу об метал.

– Заходь, не соромся! – запросила мене жінка, яку я так і не наважився спитати про її ім’я, сподіваючись, що нагода ще буде.

Ми зайшли до приміщення, яке виявилося великою тренувальною залою, розбитою на кілька секторів: для рукопашного бою, для бою на мечах, тренажерна зала, тир.

– Ось тут ти будеш тренуватися! – промовила моя супутниця. – Я – твій тренер, і тільки! Тому підбери слину, і нумо до справи! Час спливає, а роботи багато!

Нарешті, я трохи відійшов від першого враження й наважився запитати:

– А як тебе звати? А то якось негарно виходить – ти мене знаєш, а сама навіть не представилася…

– Можеш називати мене Крістіною, – промовила вона, піджавши губи.

– Добре. То чим займемося сьогодні? – я з нетерпінням очікував на те, що мені дадуть меча й вчитимуть ударам, блокуванню, випадам і такому іншому.

– Ти займешся! – підкреслюючи слова, промовила Крістіна. – У тебе сьогодні фізпідготовка! – прискіпливо поглянувши на мене, вона махнула рукою на куток, де стояли тренажери.

Я стояв, у розгубленості дивлячись то на неї, то на оті залізяки. Звісно, я мав уявлення, що це таке, і, навіть колись ходив до зали. Але то було доволі давно. Тож, мабуть, оцінивши мої зовнішні дані, вона й вирішила, що підкачатися мені не завадить.

Так почалося моє навчання у Школі Ловців Снів. Моя наставниця була жорсткою, а іноді й жорстокою. Вона вичавлювала мене до краю, а потім змушувала продовжувати. Звісно, тренувала мене не лише вона. У мої заняття входили ще маскування, стрільба з луку, медитації, для того, аби я навчився керувати своєю підсвідомістю та снами, які, до речі, тут мене зовсім не турбували. Окрім цього сам Алекс іноді розповідав мені про історію Клану та пророцтва, ближче познайомив з бібліотекою та розділами, які я мав прочитати. Деякі книги я вже читав, завдяки старанням батька. Але тут було стільки інформації, що, здавалося, мені й за все життя їх не перечитати.

Але основною метою підготовки, було, звісно, мистецтво бою. Бо я мав вміти, в першу чергу, захистити себе й підопічного, якого мав отримати відразу після закінчення курсу навчання. Через це проходили всі, і оберігали обраних людей до того часу, поки не з’ясовувалося, що це не той, хто потрібен. Ти мав здружитися, втертися в довіру, навіть удати закоханість, аби тільки досягти мети – знайти обраного.

Але на мене ще чекали безкінечні тренування. Іноді я бачився з дівчиною, яка була поранена під час тієї сутички в мій перший день. Її звали Елізабет, але для усіх вона була просто Ліззі, бо відрізнялася тендітністю та юним віком з-поміж інших. Ця маленька білявка приязно та з вдячністю дивилася на мене весь час через мою допомогу. Але трохи згодом почала шукати моєї компанії й намагалася з’явитися усюди, де б я не знаходився. Це перетворювалося на нав’язливу ідею. Я почав уникати її, тим більше, що моє серце полонила інша, чиї блакитні очі завжди строго дивилися на мене.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись