Ловець снів

Перше завдання

Настав ранок. А потім ще один. І ще. День за днем, ніч за ніччю пролітали, а я просто випав з життя, мене заполонила апатія. Я не відповідав на набридливий телефон, який згодом просто розрядився, а я не став його заряджати. І не відчиняв дверей, у які наполегливо й довго хтось стукав. Просто закрившись у собі, я намагався переосмислити усе, що відбулося. Той сон, в якому я допоміг Крістіні, був настільки реальним для мене, що я просто не міг змиритися з новиною про її смерть. А також, це змусило мене задуматись над тим, чи готовий я до того, аби реально ризикувати життям. Раніше здавалося, що мені байдуже. А от тепер щось моя впевненість дуже похитнулася.

Через кілька днів у двері знову постукали. Я лежав на дивані, накрившись з головою. Та раптом почувся страшний шум, який змусив мене піднятися та подивитися, що сталося. Переді мною стояв Алекс у супроводі двох високих та міцних чоловіків.

– Я не хочу нікого бачити… – промимрив я й відвернувся, знову накрившись пледом.

– Чого ти розкис? Я, чесно кажучи, не такої від тебе очікував реакції, – спокійно промовив Алекс, сідаючи у крісло.

Я зіскочив й витріщився на нього. Навіть не знаю, чому вибухнув:

– А якої? Ти хотів, аби я пішов і розвалив те кубло до чортової матері? Чи бажав, аби це сприяло моєму гарному настрою? Як, по-твоєму, я маю реагувати, якщо я бачив її живою, а вже за кілька хвилин, як мені здалося, ти повідомляєш мені про її смерть? Мій мозок просто не витримує такого! Я не розумію, сплю я зараз чи ні!

Після такої тиради, я знову опустився на диван, поклавши голову на руки. Алекс сів поруч.

– Я тебе розумію. Це важко. Та життя триває. Ти ще навчишся керувати своїми снами. А ще в тебе є важливе завдання, від якого багато чого залежить… І ти можеш допомогти. Аби припинити смерті Хранителів, Ловців і простих людей. Треба знайти Обраного. Тільки він зможе закрити портал і лише тоді все скінчиться.

– Але її це не поверне…

– Ні, не поверне…

Я зітхнув. Мені треба було пройтися, подумати… Але, мабуть, здогадавшись про те, що я думаю, чи просто побачивши, як я шукаю свої речі по квартирі, Алекс мовив:

– Ти нікуди не підеш. Якщо сам не приведеш себе до ладу, то це доведеться зробити мені, – його голос пролунав жорстко й беззаперечно, ніби ставлячи крапку в цій ситуації.

Поглянувши на нього, я побачив відблиск сталі в його погляді. Звісно, він не покине все ось так. І не дасть мені спокою. А я вже не був впевнений в тому, чи хочу занурюватися у це все. Я бачив багато різного за ці місяці, я чув історії, дізнався їхні секрети. Відступати було пізно.

– Добре… – я не знав, що ще мав сказати.

Алекс задоволено посміхнувся. Він був ще тим маніпулятором та актором!

– Йди в душ, бери речі та поїхали! Кілька днів якомога далі звідси підуть тобі на користь!

– Я повертаюся до Школи Ловців?

– Ні! Збирайся! Все інше потім! – сказав, як відрізав, Алекс. І я не став більше розпитувати. Хоча, якщо повернутися до тренувань, то я знову й знову згадуватиму Кріс.

Вже за кілька хвилин ми сіли у машину, яка помчала нас вулицями міста. Але, несподівано, ми прибули до аеропорту. Алекс вийшов з машини й віддав мені сумку з речами зі словами:

– На тебе чекає літак. Ось документи, – простягнув мені паспорт та кілька зігнутих аркушів, – а також інструкції. Прочитаєш після зльоту. Телефон у сумці, як і все необхідне.

Ми попрощалися, а я пішов до літака, думаючи про те, аби кинути все, розвернутися й піти своїм шляхом. Але мені кортіло дізнатися, що ж такого придумав для мене Голова Клану. Тим більше, що раніше такої нагоди мені не траплялося, та й навряд ще трапиться. Тож, мабуть, десь таки жила в мені якась нотка авантюризму, яка й перемогла у цьому двобої. Широким кроком я попрямував до злітної смуги.

Закинувши сумку, я опустився на сидіння й з нетерпінням розвернув перший аркуш. Місце призначення – аеропорт Трібхуван, Катманду. Що за дурня? Це Алекс так пожартував? Що мені робити в Непалі?

Коли емоції трішки відпустили, я розвернув другий аркуш. Тільки ім’я – Кіра Айві. Ну, зрозуміло, що дата народження 10 березня 1982, але як мені знайти серед майже тридцяти мільйонів населення та безлічі туристів?

Не думав я, що ось так відразу й потраплю на завдання. Хоч і готувався до цього, та все одно не відчув впевненості. «Дорога далека, та й часом поки не обмежений – придумаю щось трохи згодом», – подумав про себе й занурився у легку дрімоту під шум двигунів.

Ми десь робили зупинки, я прокидався, їв і знову засинав, дивлячись на безкрає небо та хмари, що застилали його, наче ковдрою. Думки час від часу поверталися до планування, але я поки що відкидав їх, бо це дратувало. Я був, як той лев у клітці, бо не бачив виходу. Але я змушував себе поки що не думати про все це.

Та місце, де я опинився врешті-решт, справді вражало! Геть зовсім інший світ, де не було хмарочосів, бо тут і так небо майже схилялося над містом, що було оточено горами. Тут життя було неквапливим, мова – незрозумілою, а їжа – незвичною. І я все ще взагалі не розумів, що тут роблю.

Заселившись в один з місцевих готелів, де Алекс вже заздалегідь забронював номер, я блукав містом, відвідав ступу Сваямбунатх, де загадав бажання, яке, мабуть, ніколи не здійсниться, а також храм Кумарі Гхар, який вважається резиденцією Живої богині. Та скоро я зрозумів, що це не те, що зараз мені потрібно. Три дні вистачило, щоб прийти до цього, знайти провідника й відправитися в гори. Я навіть не знав, що саме хочу побачити. Мені просто потрібно було усамітнитися, бо страшенно почали дратувати натовпи людей, шум та заклопотаність великого міста. Тому просто попросив гіда показати гарні краєвиди. Ми виїхали з запилюжених вулиць, прямуючи туди, де гуляв вітер, погойдуючи траву, і тиша така, що чуєш кожен шерех. Він запропонував відвідати один з національних парків, який був найближче, і я з радістю погодився, відчуваючи, що гори – це саме те місце, де моя душа знайде відпочинок та розраду.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись