Ловець снів

Перший бій

Звісно, я пам’ятав! А також добре закарбувалося в моїй пам’яті те. Що волосся, яке зараз спускалося по моїх плечах, перетворюється на змій, як в Медузи Горгони. От тепер мені стало реально страшно, коли уявив, як ті змії обвивають мене, лазять по моєму обличчю, торкаються своїми гидкими довгими язиками, а потім впиваються в моє горло. Мене аж перетрусило при думках про це, а сироти виступили на шкірі. Я відсторонився й вирішив розібратися з цим раз і назавжди. Жінка дивилася уважно на мене, очікуючи на те, що я збирався їй сказати.

– Та зрозумій ти – я тебе не знаю! Того разу опинився у твоєму будинку сам не знаю як. А ти дивилася на мене так, ніби ми сто років одружені.

Здавалося, вона образилася. Стиснула губи, очі наповнилися злістю, та говорила вона, наче мед лила:

– Так ми й одружені. Ти що – забув? Як ти міг! Зрадник!

Відчувалося. Що зараз буде щось страшне. А, згадуючи, знову ж таки, минулий раз, я думаю, самим лише вихором тут не обійдеться…

– Почекай. Ти помиляєшся. Я взагалі ще ніколи не був одруженим. Ось, – показую їй руку, – бачиш? На ній немає обручки!

Щойно я проговорив це, як відчув дискомфорт, ніби щось мені заважало на тій руці, яку щойно показав. Опустивши очі, я побачив, що на пальці сяє обручка. На обличчі жінки розпливлася зловісна посмішка.

– От бачиш! Я ж кажу – одружені!

Я просто витріщив очі, а потім почав їх несамовито терти, все ще не вірячи в те, що це відбувається насправді.

– Я, мабуть, сплю!

– Та ні, солоденький, точно не спиш! Я тут… з тобою… я твоя… а ти мій… – нашіптувала світловолоса красуня, обвиваючись навколо мене.

Я стояв і не міг оговтатися від такої новини. І кому вірити? Собі чи їй? Адже головою не бився, а от тут тобі таке маєш!

– А ну, дорогенька, охолонь трішки! – рішуче відсторонив я її. – Не знаю тебе й знати не бажаю! І взагалі – я чорнявих люблю! – я боявся її розлютити, але іншого вибору, як сказати їй відверто, не було.

Звісно, що вона це так не залишить. Тому я пішов до гіда дізнатися, як довго ще чекати. Але з того часу, як я питав це востаннє, схожу, нічого не змінилося. Він щось бубонів, розмахуючи руками, показуючи то на машину, то на дорогу, то на жінку. Але вже через секунду, як поглянув у її бік, він вирячив очі й заверещав, немов порося зарізали.

Я повернувся й побачив, як мила жіночка, якою була ця білявка ще кілька секунд тому, перетворюється на страшного монстра з червоними очима, які палають вогнем. Від гіда й сліду не лишилося – дременув світ за очі! А от мені що з цим робити тепер?

Тепле яскраве сонце враз затягло хмарами. З гір подув вітер, який щосекунди посилювався, здіймаючи купи пилу, що підіймалися стовпом навколо мене, не даючи дихати, забиваючись в очі та рот.

Миттю закривши їх, я майже наосліп зав’язав рота хустиною. Треба було щось вдіяти, інакше можу загинути не тільки я, але й люди, які опиняться поблизу. Це дуже мене лякало. А ще те, що із супутників буде видно цей штучний буревій, тож, можливо, науковці ставитимуть собі питання, що то за диво таке було у Гімалаях?

Вітер ледь не зносив мене, а я наполегливо просувався у бік, де, як мені здавалося, залишилася машина. Я ж був зовсім поруч і міг би там перечекати. А там дивись у неї сили скінчаться чи набридне мене вбивати.

А ще там мали бути хоч якісь інструменти. Їх у крайньому випадку можна спробувати використати як зброю. Хоча мені важко було уявити себе у двобої проти жінки з якимось ключем чи ломом. Та я весь час мусив собі нагадувати, що та «мила» істота дуже була сердита на мене та бажала вбити чи, можливо, полонити.

Та раптом все припинилося. Тиша була така, що аж позакладало вуха. Я відкрив очі, боячись, що мене знову закидає пилом та дрібним камінням. Але те, що я побачив перед собою мене вразило так, що я просто припинив дихати на якийсь час.

Я стояв посеред пустелі, розпеченої помаранчевим сонцем. Під ногами на якомусь твердому ґрунті тонким шаром лежав пісок. А навколо – нічого. В буквальному сенсі – тільки пісок і пісок настільки, наскільки сягає погляд.

І тут за спиною я відчув подих вітру. Озирнувшись, я побачив її – світле волосся заплетене в довгу косу, замість легкої сукні – сріблясті обладунки, а в руках – довгий меч, який загрозливо виблискує на сонці.

– Ну то що? Тобі ось так більше подобається? – загрозливо запитала жінка.

– Ні, – рішуче дивлячись їй в очі, відповів я. – Мені подобається моє життя. От і все. Відпусти мене!

Вона розсміялася. І це було так неприємно, що аж усі мої нутрощі задрижали від її голосу.

– Ні! Якщо ти не хочеш лишитися зі мною, то я тут тебе й залишу. Ти будеш тут сам і подумаєш, де тобі краще.

– Зачекай! – я ніяк не міг придумати способу аби вона не кидала мене на смерть у цій розпеченій сковорідці.

Жінка зупинилася, очікуючи на те, що хотіла почути, але за кілька секунд до цього я придумав план. Тепер лишалося сподіватися на те, що це спрацює.

– Знаєш, можливо, ти й права, – заглядаючи у вічі, намагався я сказати якомога лагідніше, даючи їй надію. – Можливо, ти мені даси шанс?

– М-м, щось я тобі не вірю! – промовила жінка, роблячи крок вперед та опускаючи меча.

– Так, я розумію, я не вартий твоєї довіри, твоєї любові… Пробач. Мабуть, я таки хворий… – я зробив нещасний та винуватий вигляд.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись