Ловець снів

Вибух

Ми повернулися до міста, переповненого шумом, людьми та туристами. Але я був радий, що все скінчилося, а я живий і неушкоджений. Та міркувати було над чим. Батько привчив мене завжди аналізувати те, що відбувається чи відбулося. Це часто допомагало, але останнім часом щось я забував це робити. Та той час, який ми їхали змієподібною дорогою, що притулилася до схилів гір, ніби боячись їх потривожити, я міг витратити на те, аби подумати.

Нас трясло й хитало, іноді ми хапалися за що-небудь у салоні, адже машина була стара, й складалося враження, що вона не доїде до пункту призначення. Мій гід дуже хвилювався через те, що йому довелося кинути свою машину, а ще й треба знайти майстра у найближчому містечку. Тож, тут наші шляхи й розійшлися. Бо Камал, так звали мого гіда, не хотів потім знову повертатися по неї.

У центрі поселення була невеличка кав’ярня, вочевидь розрахована на туристів. Але місце знайшлося швидко. Я замовив чай й сів біля вікна, з якого видно було гори. Та це й не дивно. Тут куди не глянь, усюди їх видно. Але, здавалося. Мені ніколи не набридне дивитися на це диво природи.

І тут, сидячі ось так у чорта на рогах, я раптом згадав про своє завдання. Але звістки ніякої більше від Алекса з вказівками не отримував, тож він ще не знає, про останні події, тож погано, мабуть, його шпигуни працюють. А, може, їх тут просто немає?

Мій внутрішній голос підказував, що вже час займатися справами. Відпочив – і досить. А чому б не почати прямо звідси? Та і яка різниця, де її не знайти – тут чи де інде?

Допивши чай, я підійшов до стійки. Чоловік з темним коротким волоссям якраз наливав каву одному з відвідувачів. Я намагався йому пояснити, що шукаю дівчину, але у мене зовсім не було ніякої інформації, а тому він тільки здвигнув плечима, бо не міг мені нічим допомогти.

Побродивши навколо, я зробив кілька знімків з вдалих ракурсів, а потім знайшов транспорт до міста. Мабуть, доведеться сказати Алексу, що така робота нереальна, коли немає ніяких даних і навіть опису.

Але я згадав, що навіть ще не шукав у інтернеті, а це могло значно покращити мої шанси. Єдине, що я не зрозумів, що маю потім робити, коли знайду цю таємничу незнайомку.

Добре, що в готелі був інтернет. Отже, після обіду в ресторані при готелі та кількох годин відпочинку після дороги, я занурився у віртуальний світ соціальних мереж та інтернет-сторінок. Час минав швидко, а сайти рясніли фотографіями дівчат на ім’я Кіра Айві.

Річ у тім, що люди полюбляють різні псевдоніми та скорочені імена. Тому з’ясувати, хто з цих усіх була справжня дівчина, на яку я шукав, було надзвичайно важко. Тим більше, що дати народження не було в жодної – дівчата, такі дівчата! Та за фотографією можна було хоч приблизно визначити. Але, знаючи дівчат, це складно. Тим більше, що далеко не всі з них мали звичайні фотографії. На деяких – герої аніме, котики чи просто квіточки. Але більшість, звісно, мала купу майже однакових селфі, і це почало реально мене дратувати.

Голова гуділа від величезної кількості інформації, яку мені довелося опрацювати, але це ні до чого не призвело. Я покинув роботу й пішов пройтися перед вечерею. Та настрій було зіпсовано остаточно, коли мене не пустили до Храму, бо там проходила якась церемонія, на яку не можна було заходити туристам. Увесь натовп охочих поспостерігати зібрався навпроти нього на площі, яка була за штучним озером, яке відділяло двір храму. Усі дивилися на яскраво вбраних людей та дійство, яке розгорталося перед нами на подвір’ї храму.

І тут я почув дуже гучний та потужний звук, земля задвигтіла, а в мене аж позакладало вуха. Раптовий викид адреналіну спричинив панічну атаку. Люди заголосили й рвонули якомога далі від епіцентру, змітаючи все й всіх на своєму шляху. І гору буде тому, хто не втримається на ногах. Але побігли далеко не всі. Деякі так і лишилися лежати серед цього безладу. До мене долетіло декілька уламків, але ніякої шкоди мені не завдали. Я намагався забратися звідси разом з усіма, інакше люди просто мене б розчавили. Паніка – страшна штука.

Я відбіг і зупинився, коли загроза бути розтоптаним минула. Оглянувся на місце подій. Усе відбувалося ніби уповільнено і не здавалося реальним. Я почувався як у кіно, схоже на якийсь Голлівудський бойовик. Площа, до цього заповнена вщент людьми, тепер являла собою якесь поле бою з фільму-апокаліпсису: посередині велика яма, навколо якої розкидана земля, якісь уламки, кілька перевернутих автомобілів… А найстрашніше, то люди, які лежали, понівечені чи просто поранені, і ніхто не поспішав допомогти їм.

Діставши телефон, я вже хотів викликати швидку, коли зрозумів, що просто не знаю, як це зробити. Ані поліції, ані будь-кого, хто міг би допомогти, номера я не знав. «От бовдур!», вилаяв себе я, але міг тільки сподіватися, що це зробить хтось інший.

Згадуючи навчання та курси першої допомоги, а також те, що розповідали про допомогу пораненим у Школі Ловців, я дійшов висновку, що маю хоч щось зробити сам. Звісно, все ще існувала загроза повторення вибуху, але дехто з поранених міг загинути, поки їм нададуть першу допомогу.

Та мою увагу привернули троє осіб у чорному, які швидко йшли вбік від цього страшного місця. Тікали всі, але чому саме вони звернули на себе мою увагу? Можливо, це одяг, який нагадав тих нападників зі школи. А, може, те, що вони вели попід руки жінку, яка пручалася.

Я схопився й помчав за ними, бо інтуїція мені кричала «Біжи!», але цього разу, ховатися не було сенсу, але й вступати у бій без зброї було чистим самогубством. Та все ж таки я міг прослідкувати за ними хоча б трохи. А, побачивши їхню машину, запам’ятати номер та повідомити Алекса. Чогось мені здавалося, що та дівчина з ними не просто так.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись