Ловець снів

Приманка

Повертався додому я дуже засмучений і надзвичайно роздратований. А попереду чекала зустріч з Алексом, де я повинен відзвітувати про те, що відбулося.

– Ти в порядку? – запитав він відразу, коли побачив мене.

– Так, в нормі, – простягаючи руку у відповідь, промовив я сумно.

Ми розмістилися у його кабінеті, де нам ніхто не міг завадити поговорити. Так дивно було знову повернутися сюди. Мені здавалося, що навчання тут було дуже-дуже давно, а не з тиждень тому. Після таких неймовірних пригод та місць, де я побував, усе тепер настільки контрастувало, що просто здавалося сном. Чи те, що було тут, чи те – що у горах. Поки що я не розібрався.

– Я чув, що сталося у Катманду, – сказав чоловік, співчутливо дивлячись мені в очі.

– Так…

– І знаєш, я вирішив, що тобі треба доручити важливу місію…

– Наче ця була не така… – бовкнув я, лаючи себе за нестриманість.

– Ти бачив тих трьох, але чи міг би впізнати? – я, здається, починав розуміти, куди хилить Алекс.

– Ні, не думаю. Я бачив їх кілька секунд і то зі спини.

– Але, ти, думаю, впораєшся. Підготовка відповідна в тебе є…

Та після усіх цих подій та смертей я вже не був настільки в тому впевненим.

– А що зі зброєю, до речі? – поставив я питання, яке мене найбільше цікавило на даному етапі.

– Буде тобі й зброя, Артуре, – якось хитро посміхнувся він.

– Ой, тільки не кажіть, що це буде меч! – я вже готовий був закотити очі, але стримався.

– Жарти жартами, але ти ж знаєш, що то – особлива зброя. А наш суперник – ой який не простий! Їх автоматом не візьмеш! Ні, є у нас і вогнепальна зброя, звісно, для них приготована, але от кулі… дуже довго та дорого. Не те, що меч – раз викував і століттями можна користуватися.

– Алексе, зараз же літо! І куди я на вулиці маю того меча ховати? Чи ви думаєте, що поліція просто удаватиме, що не бачить, як містом гуляє якийсь озброєний псих з довжелезним мечем?

– Він засміявся, мабуть, уявивши картину, яку я йому змалював.

– Добре, добре. Умовив. Візьмеш пістолет і щось маленьке, ножа чи кинджала. Так я хоч буду впевненим, що ти не пропадеш.

Голова Клану повідомив мені про це угрупування, яке заважає нам відстежувати народжених у потрібний день та вбиває їх, вочевидь теж шукаючи Обраного.

Вони були не просто суперниками. То були вороги номер один – демони, які колись давно, коли, за легендою, портал до інших світів у Атлантиді було відкрито, проскочили у наш світ в надії приготувати його для своїх братів. Вони вселяються у будь-кого і керують ним задля досягнення своєї мети.

Відтепер мені потрібно вистежувати їх і вбивати, якщо натраплю, чи викликати спеціальну групу, як у Непалі.

Так собі задача, маю я сказати. Але рішення приймати не мені. Тому, отримавши зброю в арсеналі, я пішов до виходу якомога швидше, бо все тут мені нагадувало про Крістіну. Я навіть і забув про іншу, якій заборонили наближатися до мене. Та її очі безвідривно слідкували за мною з укриття, і я це добре відчував та не подав виду, щоб не дарувати марної надії дівчині.

Та й взагалі, під час навчання ми розмовляли з Алексом та іншими тренерами про те, що нам не слід зближуватися з кимось через загрози, які переслідують Ловців весь час.

Повертатися у квартиру я не хотів, а тому просто пішов до невеличкого хостела на в’їзді до міста. На сьогодні з мене вистачить пригод, а завтра маю вирішити, що робити і як саме виконати завдання Голови Клану.

Та, лежачі на ліжку й слухаючи дихання ще двох сусідів по кімнаті, я почав розмірковувати. Сон не йшов, я довго крутився, а в голові коловорот думок ніяк не заспокоювався.

Я піднявся й тихо вийшов з кімнати, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі посприяє моєму засинанню.

Щойно я причинив двері, вийшовши у коридор, як почув звук розбитого скла у кімнаті. Потягло димом. Тут же повернувшись, я намагався відчинити двері, бо почув страшні крики хлопців, зачинених серед полум’я, яке швидко розгорялося.

Але рішення було – я вибив ногою хиткі двері і хлопці, кашляючи та дякуючи, вибралися в коридор. Витягнувши телефон з кишені, я викликав пожежників.

Кімната, в якій я ночував, як і сусідня, яка, на щастя, в ту ніч була порожньою, вигоріла вщент. Пощастило, що зброї при мені не було, бо я вирішив залишити її в машині у спеціальному тайнику, який навіть при пограбуванні навряд чи знайшли б.

Сидячи на ґанку хостелу, я думав подзвонити Алексу та повідомити новини, але, глянувши на годинник, який показував майже другу ночі, вирішив таки зачекати до ранку.

Отже, ці демони слідкували за мною, очікуючи, що я приведу їх до Обраного. Чи вони вирішили мене прибрати, бо я заважав їм. Чи дізналися, що я полюю на них? В будь-якому разі, це означало, що у самому Клані Хранителів завівся щур, який зливає інформацію. Або ж, що було б краще для мене, що вони самі відстежували мене. Може, їм просто пощастило? Та це можна використати на свою користь і влаштувати пастку, зігравши роль живця, а вони, сподіваюся, не забаряться. От тут я вже й буду готовий.

Власник хостелу був вдячний, що я вчасно викликав пожежних, а чоловіки – за те, що врятував, тож мене радо залишили в іншій кімнаті, а вранці ще й нагодували.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись