Ловець снів

Хто я

Мене привели до однієї з дальніх кімнат на першому поверсі Школи Ловців, що заміняла в’язницю для тих, хто накоїв щось у стінах Школи або ж, як я, був захоплений демонами.

Дорогою Алекс розповідав, що для їх приборкання доведеться добре попрацювати. Тільки медитації, самопізнання та самоконтроль будуть моїми найкращими друзями. А для того, щоб позбутися демона назавжди, треба дізнатися його ім’я та провести обряд вигнання. Тож на мене чекає довгий шлях роботи над собою. Звісно, з мене тепер очей не спускатимуть, а ще треба забути про вільне пересування і про життя у місті, і про свободу. Принаймні до того часу, поки вони не побачать прогресу. А далі видно буде.

І взагалі, вони могли б мене просто вбити, якби не побачили, що я вже почав активний супротив. Тому, сподіваюся, що я все ж таки не безнадійний.

Кімната була невеличкою, але й не схожою на в’язницю, якими я їх бачив у фільмах. Вікна, звісно, тут не було, аби не давати зайвого приводу для думок про втечу, а броньовані двері з кодовим замком і взагалі відбивали всіляке бажання вибратися. Також вона була обладнана протипожежною сигналізацією (що й не дивно, зважаючи на той факт, що я, мабуть, міг би й загорітися, якби забажав) та відеоспостереженням.

Обстановка залишала бажати кращого, бо тут було лише звичайне ліжко, стілець та стіл, які, до того ж, були зроблені так, що їх неможливо було відірвати від підлоги. Окрема, хоч і маленька, ванна кімната була бонусом за хорошу поведінку, а в разі її погіршення у кутку на мене чекало самотнє відро й тазок для вмивання.

Коли за мною важко зачинилися двері й клацнув замок, я, мов лантух, гепнувся на ліжко, розглядаючи червоне вічко відеокамери та думаючи про те, як же нудно тим, хто за мною спостерігає. І, водночас, мені було так само нудно. Але, що ж поробиш, треба не розкисати, а проаналізувати те, що сталося, й братися до роботи.

А працювати було над чим. Треба згадати усі заняття з медитації, які я проводив під керівництвом мого духовного вчителя Оле, а також те, що годинами опановував самостійно та з іншими Ловцями на групових заняттях. Звісно, тут не буде тих умов, до яких я звик – мій одяг для медитації, чистий та випрасуваний, окреме місце, світле й затишне. Але тут є тиша, а це найголовніше, що мені потрібно. Тиша, спокій і бажання.

Сівши, я оглянувся у пошуках місця, яке б підійшло для моєї мети. Я вирішив, що найзручніше мені все-таки буде на ліжку. Зайнявши позу, до якої вже призвичаївся за весь час, який тут вчився, я зосередився на диханні. Зробивши перші три глибоких вдихи й видихи, відразу відчув якусь неймовірну легкість і ясність думок. Продовжуючи дихати, я уявляв, що переді мною озеро з дзеркальною поверхнею, вода у якому настільки спокійна, що, якби хтось кинув у нього камінь, то воно таким би й залишилося. Очистивши таким чином свій розум, я поступово перейшов до іншої стадії – концентрації.

Звісно, ми багато цьому вчилися, але, мабуть, завдяки своєму неспокійному характеру, я ніколи не міг осягнути цього до кінця. А зараз, не дивлячись на усі старання, у голові була повна каша. Усі техніки перемішалися, думки в голові плуталися, не бажаючи полишати мою бідну голову, тож, врешті-решт, я покинув це все й розчаровано гепнувся на ліжко.

Мій внутрішній демон спочатку сидів тихо, а тепер, відчувши моє розчарування та сумніви, почав потихеньку висовуватися з того кутка, куди я його загнав. Зачекавши ще трохи, він вже впевненіше вийшов з тіні, але все ще стояв, дослухаючись до моїх думок, очікуючи на мою реакцію на нього. Але я був таким засмученим, що не відразу відчув, що сталося.

І знову вогонь підіймається зсередини, відроджуючи ненависть до всіх і вся, захоплює мій розум, поступово, але невблаганно. Я кидаюся на стіни, намагаюся зірвати меблі, тарабаню у двері доти, поки руки не розбиваю в кров. У мені буяє сила, нічим не приборкана, абсолютно дика енергія, яка готова знищити все на своєму шляху.

Аж тут звідкись я чую голос:

– Артуре, борися з ним! Чуєш, це – не ти! Не давай себе контролювати, зажени його якнайдалі, туди, звідки він боятиметься й носа сунути!

І ці слова я чую знову й знову. А потім починаю приборкувати цю істоту, яка в середині мене, яка живиться моїми негативними емоціями, усім тим, чого я хочу позбутися й тим, що мені не притаманне. Вона витягує усі мої найтемніші думки, бажання та згадки, змушує переживати усі розчарування, які колись були у моєму житті, усю ненависть та затоплює мене негативом.

Але тут я згадую маму. Навіть не знаю, чому саме зараз. І чому її. Те, як вона завжди підтримувала, захищала, вчила бути собою. Але, найголовніше – не боятися. Ось і все. Не треба боятися. Так, я сердився. І ненавидів теж. Я був роздратованим. Але я це пережив, нікому не зашкодивши і це зробило мене тим, ким я є зараз.

– Молодець, Артуре! У тебе виходить! – чую я голос Алекса і радію, що він дивиться, що саме він слідкує за мною. Це допомагає. Я не сам. Шкода, що більше, крім нього, нікого немає.

Знесилений, я падаю на ліжко. Очі закриваються, і я відчуваю, що занурююся у темряву. І приходить просто сон. Міцний та безтурботний. Поки що. Але згодом все змінюється, і він перетворюється на липку й тривожну безодню, що готова мене зжерти. Це насторожує, викликаючи дивовижні, а часто й страшні, видіння. Та вже через якийсь час я раптово прокидаюся й усе те, що було до цього, повторюється знову, тому що демон, що сидить всередині, тільки й чекає, поки я забудуся сном, щоб висунути свою мерзенну пащу, а потім захопити моє тіло й, нарешті, заволодіти душею.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись