Ловець снів

Віщий сон

Повернувшись додому з лікарні, де я залишив Ліен, я закінчив усі справи, розклав її речі по поличках і, ледь діставшись ліжка, заснув.

Здавалося, не пройшло й десяти хвилин, як мене розбудив телефон. С заплющеними очима я намацав його біля ліжка та вимкнув, лаючи про себе того, хто це серед ночі телефонує. Та, згадавши про Ліен, я раптом прокинувся.

Телефон задзвенів знову. На годиннику – восьма тридцять, на екрані – номер Алекса.

– Алло.

– Привіт, Артуре. Вибач, що розбудив. Але у мене є для тебе завдання.

– Та нічого, я вже прокинувся. Слухаю.

Знайдеш дівчину на ім’я Ліен Шоу, запиши. У нас є підозри думати, що вона та сама. Збери про неї усю інформацію, яку тільки зможеш.

Я сидів і дивився на телефон. Мені здавалося, що я геть втратив або пам’ять, або ж розум. Але, озирнувшись навколо, я побачив, що все про неї мені й справді наснилося, бо не було жодної речі, яка б говорила про зворотне.

– Артуре, ти мене чуєш?

– Так, Алексе, вибач, я замислився.

– Ти зрозумів завдання?

– Так. А ти раніше мені казав про цю дівчину?

Алекс задумався.

– Коли це раніше? Не думаю, що міг казати. Я щойно отримав підтвердження. А чого ти питаєш?

– Я думаю, вона в небезпеці!

– І чому ти так подумав? Ну, я маю на увазі, саме про неї. Адже вони всі, ті, хто народився у визначений день, рано чи пізно потрапляють до списку тих на кого полюють наші вороги, ми вже говорили про це.

– Так, але то інше. Я щойно бачив сон, де це все вже відбувалося, і вона ледь не загинула!

В телефоні на мить запала тиша.

– А як ти знаєш, що бачив саме її?

– Я вчора в кав’ярні бачив її з подругою. Сьогодні вночі уві сні вона потрапила під чорний мінівен. Довго переповідати, але я бачив її права на ім’я Ліен Шоу! Якщо мій сон – правда, то я знаю, де вона живе і що з нею трапиться через кілька годин. Все, я думаю, Алексе, мені треба поспішати! Я маю її захистити!

– Добре, зв’яжімося пізніше!

Я обірвав дзвінок і побіг збиратися. У мене лишалося все менше часу до того, як все зміниться назавжди.

Дорогою до кав’ярні, з якої все почалося, я міркував про те, як змінити хід подій. Як зробити так, аби вона не пішла туди, а потім – не потрапила під автомобіль десь в іншому місці. Це була ще та задача.

Припаркувавши автомобіль, я поспішив до кав’ярні. Замовив дві кави – для дівчат, яких бачив вчора і запам’ятав, що одна пила лате, інша капучино. Сподівався, що вгадаю і мене не поллють цією кавою замість того, аби подякувати. Та все ж вирішив ризикнути.

Наближався час, коли Ліен мала вийти з роботи, тож я поспішив назустріч. Але була ще одна проблема – я точно не знав, у якій будівлі й на якому поверсі вона працює, тому йшов доволі повільно, молячись про те, аби кава не охолола остаточно, поки з’явиться моя підзахисна.

Аж ось, нарешті, двері відчинилися і моє серце злякано забилося у грудях. Та це була не вона. Якийсь чоловік вибіг, озираючись навколо, з однієї з будівель, а от наступною вже йшла Ліен. Я перейшов дорогу і вже впевненим кроком йшов у її бік.

– Добрий день! Ви ж Ліен, так?

– Чого Вам треба? – трохи злякано промовила дівчина.

– Вибачте, я не хотів Вас налякати. Я працюю у кав’ярні навпроти, тож Вам і Вашій подрузі, як двом найактивнішим відвідувачкам, сьогодні ось такий сюрприз! – я простягнув їй дві кави. – Капучино й лате, так?

Дівчина стояла, ошелешено дивлячись то на мене, то на каву, і навіть не спитала, звідки я знаю її ім’я.

– Так, – вона все ще вагалася, чи брати каву, чи ні, але я так широко усміхнувся, що, здалося, ніби намагався затьмарити сонце, і продовжив далі. – Це у нас сьогодні така акція! – я сподівався, що на неї, як і на всіх дівчат, це чарівне слово подіє беззаперечно. – Не бійтеся, я чесно кажу. Ось, якщо хочете, я вам свій номер телефону залишу, раптом кава не сподобається! – на папірці, який я витяг з кишені, я збирався написати номер, але ручки у мене не знайшлося.

– Ой, а у Вас ручки не буде, часом?

Вона теж усміхнулася і її очі заграли на сонці. Я здогадувався, що вона про мене подумала, але мені було байдуже, адже за рогом на неї чекав чорний мінівен і їй ніяк не треба було йти через дорогу. Я нашкрябав свій номер і простягнув їй.

Вона подякувала й пішла назад до будівлі. Я спостерігав за нею крізь скляні двері та вікна першого поверху, сподіваючись, що вона більше не вийде до кінця роботи.

Чорна машина, яка, вочевидь, таки ж була там, де я й думав, проїхала повз, мабуть, вирішивши змінити місце. А я, навпаки, так і сидів у затінку, очікуючи на кінець робочого для в цій конторі, бо не міг залишити дівчат без нагляду. Звісно, у мене були сумніви щодо того, чи ризикнуть вони зробити наїзд, коли навкруги буде повно народу, та перевіряти мені цього не хотілося. Тож, остаточно знудившись без заняття, я думав порахувати кроки, та, передумавши через те, що я тут на видноколі, вирішив теж змінити місце. Але, як його зробити так, аби ті у машині нічого не довідалися і не запідозрили, я не знав. Тож, почекавши ще трохи, я поспішив до кав’ярні, знову сподіваючись на везіння і випадок. Я хотів провернути те саме, що зробив з Ліен, і з чоловіками, які сиділи у машині. Тобто я замовив три різних кави та чай, кілька пончиків та пішов прямо до автомобіля, що зачаївся на іншому боці під деревом.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись