Ловець снів

Пропозиція

Я б хотів, щоб це було якось цікавіше, романтичніше, щоб вона це запам’ятала. Але, на жаль, я не був романтиком. Тому обрав те, що міг втілити, сподіваючись, що вона, все ж таки, погодиться, не зважаючи на те, що між нами не відчувалося тієї іскри, яка мала б бути присутня між закоханими.

Тож наступного дня я знову чекав на неї з квітами та невеличкою червоною коробочкою, у якій лежала обручка. Маленька, ніжна, з кількома блискучими камінцями. Я сподівався, що так буде краще. Звісно, я не скажу, що шаленів від кохання, але Лі була чудовою дівчиною, і, якщо вже так судилося, то я був готовий до всього, аби захистити її.

Чомусь саме сьогодні моя інтуїція била на сполох. Я запевняв себе, що це лише хвилювання, і з усіх сил проганяв думки про погане, яке відчувало моє серце. Але воно калатало, немов скажене, змушуючи мене пришвидшувати крок.

Залишивши квіти в машині, я пішов за кавою, але передув, вирішивши таки додати трішки фантазії. Тому просто попросив паперову склянку для кави, опустив туди коробочку і закрив кришечкою. Бармен на мене подивився спочатку, як на не сповна розуму, але потім, коли зрозумів усе, то усміхнувся широко й побажав успіху. Я подякував та, поглянувши на годинник, поспішив до машини за квітами.

Уся ця ситуація змусила відчути себе якимось школярем, що не вивчив урок і чекає на відповідь біля дошки. Але я намагався заспокоїтись і повторював собі, що рано чи пізно, це все закінчиться. Тож, нічого страшного не буде.

Я сів на лавочці з букетом квітів в очікуванні Ліен. Припікало сонечко, а вдалині чулися звуки міста, що розбавлялися співом пташок з парку неподалік. Повільно спливали хвилини, а її все не було. Аж раптом відкрилися двері, й мене ще здалеку осяяла її радісна усмішка. Піднявшись, я поспішив їй назустріч.

– Привіт! А це тобі! – я й раніше дарував їй квіти, проте ці були явно особливі – великий букет яскраво-червоних троянд виглядав загадково, особливо поруч з кавою, яку я, трохи розгубившись після ніжного погляду та обіймів Ліен, поспішив віддати. – І це теж …

– Дякую! – дівчина взяла склянку й здивовано підняла на мене очі, бо відчувала, що та порожня.

– Відкрий!

Поклавши букет на лавку, вона обережно, наче скарб, зняла кришку з кави й, побачивши, що було всередині, подивилася на мене якось злякано. Було видно, що це було не те, на що вона очікувала.

– Я розумію, що, можливо, це дуже незвично, але відчуваю, що ти саме та, хто мені потрібен, з ким я буду щасливим. І думаю, ти теж… Пробач, якась незграбна пропозиція вийшла…

Якийсь час вона дивилася то на коробочку, то на мене, не рішаючись на те, аби щось зробити чи сказати.

– Можеш відкрити, це твоє. І, навіть якщо ти не погодишся, я все одно вважатиму тебе найкращою дівчиною на Землі. Вона – твоя в будь-якому разі, – я знаю, що Ліен чекала від мене тих самих слів, які б переконали її остаточно, та я не міг промовити цього, це було б лицемірством, а брехати людині, яка була мені справді дорога, я не міг. Бо я ж лише намагався її вберегти, а не розбити їй серце. Тому, хоч вони й, наче, просилися зірватися з вуст у пристрасному пориві, але, водночас, намагалися утриматися всередині.

Між нами повисла якась незручність, пауза, що розтяглася трохи довше, ніж це було можливо. Тому я вирішив якось розрядити обстановку, а, може, це б призвело до зворотного ефекту. Я зробив крок до Ліен, підняв її підборіддя й ще раз глянув у її очі, наповнені якоюсь тривогою та нерішучістю, і поцілував.

Її вуста були теплими й м’якими. Здавалося, вони обпікають мене своїм жаром. Через мить я відсторонився від них, хоча мені хотілося продовження цього п’янкого відчуття, бо з цим поцілунком забулися усі негаразди, проблеми й тривоги. Та я боявся ще більше налякати дівчину.

Та вона, хоч і була злегка ошелешена усім, що відбувалося, та все ж не відсторонилася. І тепер з цікавістю дивилася на мене.

– Ну то що, пішли обідати? А то я залишив тебе сьогодні без кави! – я старався розвеселити її, але між нами лишилося кілька слів, що так і не прозвучали. І я мав, звісно, дати їй зрозуміти, що зробив це не просто так. – Ну, і за обідом, ти, звісно, скажеш, яка ти щаслива прийняти пропозицію стати моєю дружиною, – моя широка усмішка мала затьмарити сонце. Ліен не витримала серйозності і усміхнулася.

– От, дурнику! – вона штовхнула мене в плече і ми пішли до кав’ярні, що за цей час стала для мене такою рідною та знайомою.

Ми замовили обід, Ліен отримала, нарешті, свою каву, а я – зелений чай. Я розповідав якісь дурнуваті історії та застарілі жарти, а Лі заливалася веселим сміхом, від якого так тепло й світло ставало на душі, що я ще не раз подумав про те, що все зробив правильно. Справа лишалась тільки за нею.

Та вона поки що не спішила, що й було зрозуміло. Через деякий час, стала нервово поглядати на годинник, бо її перерва закінчувалася й треба було повертатися на роботу. Я не наполягав на негайній відповіді – не хотів тиснути, вирішив зачекати кілька днів, хоча після моєї пропозиції внутрішнє хвилювання нікуди не поділося, хоч я очікував протилежного.

Ми вийшли з кав’ярні й прямували до офісної будівлі, де працювала Ліен. Я продовжував її смішити, а вона відповідала веселим поглядом та широкою усмішкою. Перед нами була дорога, я, вже за звичкою, поглянув у обидва боки, хоч машини тут були явищем рідкісним, і лише після цього ступив на проїжджу частину. Але вже через секунду, коли зробив два кроки вперед, то зрозумів, що Лі немає біля мене, і серце пропустило удар, а мене кинуло в піт. Та, озирнувшись, я побачив, що вона просто поправляє букет, який з’їхав зі згину її руки.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись