Ловець снів

Правда

Цієї ночі я спав надзвичайно міцно. Але мені снилося, що блукаю у мороці, а далекі вогні ваблять мене підійти ближче. Невидимі руки торкаються мене, ледь чутні голоси нашіптують дивні речі, а я, немов зачарований, не можу нічого ані вдіяти, ані сказати, ані прокинутися, хоча намагаюся з усіх сил.

Та, нарешті, цей сон закінчився. Прокинувшись, дивлюся на Ліен, яка міцно спить біля мене. Вона така ніжна й беззахисна, що я просто повинен хоч чимось їй допомогти. Переглядаючи відеозаписи, бачу, як вона часто засинає вдень, як дивно іноді себе поводить. Тому вирішую відвезти її на консультацію до лікаря. Нещодавно мені Алекс дав номер одного чудового, на його думку, спеціаліста.

Домовившись про зустріч з ним, я залишив записку Лі й поїхав виконувати чергове доручення Голови Клану.

З того часу, як я поділився з ним підозрами щодо Ліен, він хотів було зняти спостереження з інших потенційних кандидатів на роль Обраного. Але, по-перше, ми ще ні в чому до кінця не були впевнені, а по-друге, це відразу зробило б її мішенню для демонів, які хотіли будь-що отримати її у свої лапи. Тому іноді доводилося виїздити у різні місця і спостерігати за людьми, аби відволікти увагу демонів від Ліен, яку вони вже двічі намагалися вбити.

Алекс займався дослідженням ритуалу, що ми мали провести, аби закрити Портал, і про який весь час твердив мені Голова Клану. Звісно, ми не могли допустити того, аби демони, відкривши його, заполонили й знищили цей світ. У вільний час я також приєднувався до нього, вивчав записи з бібліотеки та архівів Школи хранителів. Та було ще одне місце, куди я поки що не встиг потрапити – це архів усього Клану.

Ми зустрілися з Ліен у кав’ярні неподалік нашого будинку. На обличчі дівчини читалося роздратування та злість, тож я намагався її заспокоїти, переконуючи в тому, що нічого страшного в цьому немає.

Під час прийому надійшло повідомлення від Алекса. А, коли я на нього не відповів, то він зателефонував, тож я мав термінову справу. І, хоч як би я не хотів бути з Лі зараз, та мав залишити її тут. Як не крути, а я був винен Алексу, який платив мені за роботу.

Але перед цим я ще встиг заскочити по фотографії, які вирішив залишити вдома, заїхавши за блокнотом, який був мені потрібен для роботи.

Увійшовши до кабінету, я довго вагався, куди покласти альбом так, щоб Ліен раптом не знайшла. І згадав, що у мене в підлозі є сховок для важливих речей, який я облаштував доволі давно. Швиденько впоравшись із цим, я помчав на роботу.

На жаль, усе затяглося, тому повернутися додому вдалося лише близько десятої. Звісно, Ліен вже спала. Вона доволі багато спала останнім часом. Мабуть, усі ці події та травми далися взнаки.

Але, що це? Двері на моєму кабінеті зламані, а всередині досі літає запах паленого пластику. Це вже цікаво!

Переглянувши записи з камер, я побачив достатньо для того, аби зрозуміти – вона почала здогадуватися про брехню, якою я її оточив, і скоро настане час розставити всі крапки на «і». Залишивши все, як є, бо не було сенсу більше ховатися, я вклався спати.

Вранці я побачив, що Ліен зникла. Треба було щось робити! Невже вона образилася настільки, що зробила якусь дурницю? Я переглядав записи з камер та побачив, що вона просто зібралася на прогулянку. Пішла доволі рано. Але кількість дзвінків від мене на її номер телефону збільшувалася, проте це не давало ніякого результату. Невже ось так все й скінчиться?

Нашвидку зібравшись, я побіг шукати її. Але не міг знайти. Моє серце ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Я вже думав про те, що її немає на цьому світі, коли раптом вона подзвонила сама.

– Привіт, ти дзвонив? – її голос звучав трохи втомлено, але не надто змінився. Це було хорошим знаком.

– Я хвилювався, де ти була?

– Мені не спалося, вирішила прогулятися, вибач, що не попередила.

– А чому не відповідала? Ти телефон не чула, чи що? – я справді хвилювався, і тепер мені стало легше, що з нею все добре.

– Мабуть, зв’язку не було, вибач, не хотіла тебе хвилювати.

– Ну, добре. Буду пізно, відпочивай.

Сьогоднішня робота була доволі нудною – я сидів у машині й спостерігав за будинком, в якому, здається ніхто не жив. Поступово я занурився у легку дрімоту, як раптом задзвонив телефон.

Це дзвонила Ліен, яка зізналася, що випадково натиснула на кнопку виклику. Запитавши, чи у неї все добре, я сказав, що через кілька годин закінчу роботу і на цьому ми попрощалися.

Здається, щось мене знову схилило в сон, але потім я зрозумів, що мені зараз не можна спати, бо можу пропустити щось важливе, я відкрив очі. Вечоріло. Аж раптом у будинку я побачив світло. Я написав Алексу й пішов подивитися. Але тривога була марною – то лише пара безхатьків вирішила переночувати у будинку. Тож, відзвітувавши Голові Клану, я повернувся додому.

Ліен тихо спала, стискаючи у руках щось прямокутне. Світла з коридору було замало аби роздивитися, що то було. Я перевдягнувся й обережно ліг спати, намагаючись не розбудити дружину. Та через деякий час я раптово прокинувся. На годиннику було пів на п’яту, а з-під дверей пробивалося світло з кухні.

Моя так звана дружина сиділа за столом з чашкою чаю, а перед нею лежала велика книга. Вона здавалася старовинною та чимось схожа зовні на ті, які я бачив у архіві Школи Ловців. Ліен підозріло дивилась то на мене, то на книгу. Здається, вона про щось здогадувалася, і, вочевидь, настав час про це поговорити. І я був готовий до цього. Розумію, що поводився дивно, зникав з дому, і ми майже не говорили, бо я весь час уникав її, боячись дивитися їй в очі. Бо обманював і недоговорював. Але, на жаль, у мене або це погано виходило, або просто все йшло так, як має бути, і я не міг це контролювати.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись