Ловець снів

Хвилювання

Відкривши очі, перше, що я подумав, було: «Я й досі живий?». Так, з огляду на все, що відбулося, я вже на це не розраховував, вважаючи, що демон підбурив мене на такий крок.

Але, полежавши та покліпавши очима, я побачив, що у кріслі в кутку кімнати сидить Алекс. Його очі були заплющені, а обличчя – спокійним. Це ж треба було мені так довіряти, щоб ось так знаходитися поруч, і, до того ж, спати?

–  Радий, що ти очуняв! – промовив Алекс, дивлячись на мене й усміхаючись.

–  А я подумав, що ти спиш, – сказав я, намагаючись піднятися.

Та не тут-то було! Я посмикав руками й ногами, які були міцно прикуті до ліжка. Лише головою міг поворушити, і то швидко втомився. Так от чому Голова Клану так спокійно сидів біля мене!

–  Алексе?

–  Ну я ж маю переконатися, що ти в порядку! А ще – у мене для тебе сюрприз!

Я з цікавістю чекав, що ж для мене приготував Алекс, коли до кімнати увійшов священник у чорній рясі. Поглянувши на мене, поклав свої речі на стіл біля стіни й почав приготування. Звісно, я вже розумів, що це буде, та все ж обстановка трохи лякала.

Святий отець підійшов ближче, тримаючи у руці срібний хрест. Його світлі очі спокійно і серйозно дивилися на мене. Цей чоловік просто світився впевненістю. Окропивши мене святою водою, він розпочав обряд, рівним голосом читаючи молитви латиною, періодично осіняючи мене хресним знаменням. Поступово голос його починав наростати, підіймаючи в моїй душі усе темне, що лишив по собі демон. Та його самого там вже не було. І, хоч я ні слова не сказав, здавалось, що священник це і так побачив ще на початку. Та, мабуть, Алекс хотів переконатися в тому, що я не становитиму загрози. Темрява відступила. Сподіваюся, що назавжди.

Час тягнувся неймовірно довго, слова зливалися в речення, що пливли незрозумілим потоком, заповнюючи мою свідомість. Все, що лишалося, це спокійно лежати й чекати, поки це неподобство скінчиться. Я навіть починав дрімати раз чи два, та все ж намагався не відключитися, бо якось незручно було перед людьми – вони мене тут рятують усіма способами – я спати завалюсь.

Та ось, нарешті, затихли останні слова, священнослужитель відійшов, тихо перемовляючись про щось з Головою Клану та іноді кидаючи на мене погляд. Тим часом я мовчки лежав, бо не бажав, аби мене ізолювали, прийнявши мою невихованість за одержимість.

Алекс підійшов і широко усміхнувся:

–  Ну, що ж, друже мій, вітаю – ти чистий! Здається, демона остаточно подолано!

–  Дякую, чудова новина! – хоча я про це вже й так знав, але радісно усміхався, очікуючи, поки з мене знімуть пута. – А як там Ліен? – запитав я, ледь звільнившись. – І скільки я був без свідомості?

–  О, скільки запитань! Хороший знак, Артуре!

Щось у словах Алекса мені не сподобалось. Чи мені просто здалося, що він уникає прямої відповіді на прості та конкретні запитання, чи то інтонація його підвела?

Я пильно на нього дивився, і з кожною секунду втрачав впевненість, що все гаразд.

–  Алексе! Що ти приховуєш? Я тебе запитав, а ти відповідаєш без відповіді! Що з моєю дружиною? – наче викарбовуючи кожне слово, голосно звернувся я до Голови Клану.

–  Та все нормально! Чого ти захвилювався! В санаторії вона, де ж їй ще бути?

З усіх ніг я помчав до машини. За мною вибіг Алекс та двоє охоронців. Вони щось кричали навздогін, та я не хотів нічого чути. Виїхавши на трасу, я гнав машину далі й далі, ледь вписуючись у повороти та ризикуючи опинитися на узбіччі. Я знайшов свій телефон у бардачку й набирав номер Лі, проте усі спроби були марними – вона була поза зоною досяжності.

Відкинувши телефон, я зосередився на дорозі. У голову лізли різні тривожні думки, які перемішувалися, чіплялися одна за одну, витягуючи спогади того, що трапилося зі мною, з Ліен, слова Алекса… Усе було дивним і тривожним.

Нарешті, я зупинився біля воріт санаторію. Охоронці не надто поспішали ворушитися, мляво пересуваючись по території. Але скандал роздувати не можна, бо ще поліцію викличуть та мене в психіатричну лікарню відправлять, якщо поводитимуся надто агресивно чи підозріло. Тому з усіх сил намагаюся стримувати себе, чекаючи на перепустку.

Директор закладу на моє прохання побачитися з дружиною реагує скептично, говорячи, що зараз хвилювати її не можна. Але я налаштований рішуче.

–  Я хочу забрати її. Думаю, що після приємного сюрпризу, який я їй приготував, їй вдома буде набагато краще, ніж тут. Не ображайтеся, але ж Ви розумієте, що для душевної рівноваги приємна та ще й знайома обстановка будуть доцільнішими? – звісно, ніякого сюрпризу не було, а мені потрібно було переконатися, що з Лі все гаразд, і забрати її, заховати десь ще. Моя інтуїція бунтувала, надсилаючи тривожні сигнали час від часу. Але сьогодні взагалі, наче сказилася. Чи це на мене так подіяло те, що демона більше немає? Може, він пригнічував мене, крім того, що змушував робити якісь незрозумілі речі?

–  Добре, зараз ми її покличемо, зачекайте тут, – промовив директор і вийшов з кабінету.

Сьогодні час поводився дуже дивно, розтягуючись у неймовірно довгі, нудні проміжки, які не було чим заповнити. Я сидів на стільці, розглядаючи кабінет. Тут не було нічого особливого – звичайні офісні меблі темного кольору, жалюзі на заґратованому вікні… Усе навіювало сум, і я починав втрачати терпіння. Бо вже минуло десять хвилин, а я так само сидів, не маючи змоги нічим зайнятися.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись