Ловець снів

Почуття

Я просто не міг повірити своїм вухам, зупинив машину й ледь опанував себе. Я був такий радий! З нею все гаразд, це ж треба! Стільки днів, і вона в порядку! Ми домовилися про зустріч у кафе, на яку я не міг дочекатися.

Ліен була неймовірною – такою гарною, що й очей не відірвати. Я дивився й дивився, насолоджуючись тим, що вона поруч. Тільки за ці дні я, мабуть, зрозумів, нарешті, наскільки я скучив, і як мені її не вистачало. Вона розповіла мені свою дивовижну історію втечі. А я сидів і слухав, немов заворожений, та все ще не міг повірити в те, скільки хоробрості у цій тендітній молодій жінці.

Але, водночас, я відчув, що у ній ніби щось змінилося. Погляд… він набув жорсткості й виказував внутрішню силу. А слова – вона говорила настільки впевнено, що я не міг переслухати її розповідей про пригоди, навіть за чай забув!

І тут я зрозумів – я пропав! Останні дні, сповнені хвилювань за її життя тепер довели остаточно – я кохаю її, кохаю по-справжньому, і нікому не дам її образити, ніколи! І, хоч ми й не справжні чоловік і жінка, а лише жертви обставин, та тепер я розумію, чому з такою легкістю пішов на цей крок. Ця дівчина була мені небайдужа відразу, тільки весь час я просто не міг собі у цьому зізнатися.

Та втрачену довіру відновити буде дуже важко, хоч я й був готовий на все заради Ліен.

Ми попрощалися, і, переконавши мою дружину не виходити з дому, поки я не повернуся я поїхав до Алекса. Тепер, коли Лі у безпеці й під моїм наглядом, я можу йому розповісти усю історію та пожалітися на той дурнуватий заклад, з якого так легко втекла звичайна людина! От вам і найкраща охорона! Та за такі гроші можна було персонального охоронця найняти, і то б краще було!

Звісно, Алекс і сам був шокований такою звісткою. Але у мене ще лишалися питання стосовно ролі Ліен у всьому цьому. І я збирався просити дозволу на відвідування архіву Клану Хранителів. Задля того, аби не втратити все й відразу члени Клану колись дуже давно розділили свою бібліотеку й розмістили тут, у Школі, і в особняку, де жив Голова Клану.

- Звісно, приїзди! Можеш навіть зі своєю дружиною заїхати, якраз буде нагода познайомитись, – сказав Алекс, усміхаючись. Та мені щось було вже не надто весело, бо тепер я губився у здогадках, що з ним не так. Чи, може, мені просто здалося? Може, на фоні усіх хвилювань та зникнення Лі я собі казна чого нафантазував? Але всі ключі були у нього, і я мав отримати доступ до них.

– О, чудова ідея! Дякую! Так і зробимо! – відповів я й пішов відточувати свою майстерність магічного бою. Бо відчував, що почав втрачати навички, які могли знадобитися.

У великому тренувальному залі не вистачало мого учителя. Тут також не було нікого, хто б міг заважати, і це радувало. Я сконцентрувався, відчув, як збирається енергія на кінчиках пальців, як вона вирує всередині мене, і це аж ніяк не схоже було на ті тренування, які я проводив раніше. Відрізнялося абсолютно все, бо я відчував енергетичні потоки й міг створювати вихори, жбурляючи їх у мішені, підпалюючи їх і заливаючи водою. Єдине, що мені досі не піддавалося, так це левітація і керування погодою. Та й про що казати, раніше я міг ледь створити невеличку енергетичну кулю, а тут… Я розтрощив усі мішені в залі, сподіваючись, що мені за це нічого не буде. Я був у захваті від своїх сил. Не знаю, можливо, це поява Ліен змусила прокинутися в мені такі сильні магічні здібності? Хай там як не було, але це мені надзвичайно подобалося!

Щойно я закінчив тренування, як до зали забіг Алекс і сказав:

– Артуре, погана новина! Мої люди бачили, як до твого будинку заходила група людей в чорному, – він зробив паузу. – Вони забрали Лі.

Я зірвався з місця, кинувши рушник, яким витирався, на підлогу. Схопивши ключі, я на бігу запитав:

– Відомо, куди її повезли?

Старий цвинтар. Вони чекають на підмогу. Здається, у демонів там ціле кубло! Будь обережним!

Машина зірвалася з місця, підіймаючи хмару пилу. Я мчав, не зважаючи на швидкість, бо знав, що час йде на хвилини, і зволікати не можна. Було добре відомо, чим це все може скінчитися.

Зупинивши машину біля кам’яного забору з великими кованими ворітьми, я побачив, що група вже чекає на мене. Привітавшись з усіма, ми оглянули зброю, розподілилися на кілька груп та розійшлися по території.

Ми з Максом, великим рудобородим хлопцем з лисою головою, пішли перевірити один зі склепів. Тут було темно й дуже тихо. Кам’яні стіни відбивали кожен звук, посилювали й повертали назад, від чого створювалося враження, ніби ти у якомусь лабіринті. Щойно спустившись зі сходів, ми пройшли трохи вперед і побачили, як коридор розділяється на два, тому жестами погодилися розійтися в різні боки.

Коридор йшов прямо і був ледь освітлений. Тож, обережно ступаючи, я дослухався до кожного шереху та звуку, намагаючись відрізнити свої кроки від інших звуків. Чим далі я просувався, тим більше зростали підозри, що це і є потрібне місце – десь вдалині мені тепер було чутно звуки голосів. Один з них здавався знайомим. Я прислухався, ховаючись у тіні неподалік від проходу кудись далі, мабуть, у якийсь зал, бо голос лунав так, ніби під куполом.

– Ти допоможеш мені! Сама знаєш, з якою справою! – слово «сама» змусило мене напружитися ще більше, перетворившись на сам слух. Але я тільки почув удар і глухий звук тіла, що впало на підлогу.

Це було останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Я вискочив з-за рогу й прицілився. Та охоронець, що стояв поруч, швидко зреагував і перехопив мою руку, від чого куля пролетіла повз ціль. У боротьбі, що між нами зав’язалася, зброя вилетіла з моїх рук, а я мав відійти трохи назад та зайняти зручну для оборони позицію у вузькому коридорі. Їх було занадто багато. Вони нападали й відступали, хвилями накочуючись та атакуючи. Я ледь встигав відбивати удари, що рясно сипалися на мене. Навколо стояв неймовірний гамір, демони бігали, метушилися, намагалися підлізти до мене ближче, та я все витісняв і витісняв їх.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись