Ловець снів

Зрада

Ранок був чудовим. Я прокинувся раніше і вирішив зробити Ліен приємне – приготував сніданок. Після цього ми знову засіли за книги, які знайшла Лі – нам було надзвичайно цікаво, що вони були геть різні, але яка була з них правильною – цього ми не знали.

 І тут я згадав про архів Клану, в якому так досі й не був. Тож я відправив повідомлення Алексу про те, чи зможемо ми до нього навідатися. Коли він погодився і надіслав адресу, я зрадів. Прихопивши книги, ми сіли в машину й помчали за місто.

Ми під’їхали до великого двоповерхового будинку з червоної цегли, що був накритий коричневою черепицею. Асфальтована доріжка губилася серед клумб та охайного газону.

На нас вже чекали і, щойно ми підійшли до дверей, вони відкрилися. Ми зайшли до будинку, який вражав своїм багатством. Здавалося, що то маєток якогось короля чи принца, як мінімум. Усюди було золото, килими, картини та інший антикваріат. Але, як на мене, тобуло вже занадто, хоч і гарно. Назустріч нам вийшов Алекс, і я представив Лі.

Ми пройшли у велику вітальню з вікнами на чудовий сад, що розмістився позаду будинку. На невеличкому столику стояли чашки та печиво. Відразу подали чай. Тож деякий час ми просто розмовляли. Але треба було переходити до справи, адже не просто в гості ми приїхали. Тож я поцікавився, що йому взагалі відомо про легенду, а найбільше мене цікавило закриття порталу.

Алекс вийшов з кімнати і через деякий час приніс книгу, яку ми мали прочитати прямо тут, бо забрати таку цінну річ він не дозволив. Ми занурилися в тексти, шукали, порівнювали, сумнівалися, погоджувалися й сперечалися, проте так і не дійшли згоди у найголовнішому – як закрити той клятий Портал назавжди?

Та через деякий час Лі раптом підхопилася. У її погляді я бачив таку тривогу, що здавалося, ніби вона привида побачила, чи ще щось гірше. Вона похапцем зібрала книги й наші записи, і мовила:

– Ми повинні йти! Зараз же!

Я не міг нічого второпати, тож лише ошелешено ставив запитання, намагаючись з’ясувати, що сталося. Але варто було трохи заспокоїтися, як я відчув, як потоки сили, що проходять крізь мене, аж поколюють у пальцях. Такого я ніяк не очікував, бо думав, що це найзахищеніше місце у світі, і від магії ззовні в тому числі! Та, мабуть, я геть забув за зрадника, який і досі був серед членів Клану. Мене так закрутило у вихорі подій, що навіть не було часу й можливості проаналізувати все та знайти його. Здається, тепер було вже запізно, і він перейшов до активного нападу.

– Сховайся, Артуре! Я зможу захистити нас і книги! – промовила Ліен, благально дивлячись на мене.

Але вона знала мене не так добре. Тому я швидко заховав сумку з книгами, аби не лежала на видноті, й став поруч з Лі. Вона здивовано поглянула на мене, але тим не менше, не була надзвичайно шокована. Мабуть, після своєї останньої подорожі до магічного світу, вона вже нічому не дивувалася.

Я відчував, як енергія накопичується в мені, перетікає з повітря, збирається у мені, наче у сосуді. Здавалося, я був наповнений нею вщент. Вочевидь, мої практичні заняття не були даремними – я діяв автоматично і майже не замислюючись. Вже за мить мої руки були готові випустити перші вогняні кулі.

Демони посипалися через розбиті вікна, засипаючи нас дрібними уламками, на які воно розлетілося при нападі. Але Лі була насторожі, її перша енергетична куля вибила одного демона зі строю відразу ж. Та і я не забарився – сипав вогняними кулями, перемежовуючи їх енергетичними ударами, закручуючи вихори та жбурляючи предмети у демонів, які нападали безупинно. Вони намагалися кілька разів нас розділити, але ми прикривали один одного і слідкували за ворогами, не даючи їм змоги наблизитися.

Та раптом напад припинився. Демони відступили, немов по команді. Здається, можна було трохи перепочити, але ця пауза у бою мене лякала ще більше. Я озирнувся на Ліен, яка тривожно поглядала у бік дверей.

– Алекс? – я був неймовірно вражений тим, що він ось так спокійно заходить, коли тут йде бій. Невже він не чув чи не знав, що відбувається у його будинку? Але тоді чому припинився напад? Невже…

– Так, Артуре, – на його губах з’явилася зла посмішка.

Він зробив легкий жест, який побудив нас об’єднати з Ліен зусилля і продовжити атаку. Але, виснажені тяжким боєм, ми вже не мали достатньо сил ані для нападу, ані для оборони.

Яскравий спалах змусив мене заплющити очі й на кілька секунд відволік від концентрації. Відразу я відчув сильний енергетичний удар, який, ніби трактор, проїхався по нас з Лі й боляче жбурнув об підлогу. Здається, Лі дісталося сильніше, бо вона тут же закрила очі. Мабуть, знепритомніла. В цей час Алекс забрав нашу сумку. Цікаво, як він про неї дізнався? Камери усюди понатикав, чи що? Його гучний сміх луною розходився по зруйнованій кімнаті й, здається, долинав аж до демонів, які скупчилися у саду. Вони підхопили цей божевільний сміх, що повідомляв про їхню перемогу.

Я спробував ворухнути рукою, потім іншою – наче, нормально. Спробував піднятися, але тут на мене поглянув Алекс. Він стиснув руку в повітрі, а я відчув, що з моїх легенів виходить останнє повітря, дихати ставало все важче, в голові паморочилося.

– І ти, якийсь офісний черв’як, думаєш, що зможеш перемогти мене – Голову Клану Хранителів, Верховного Мага? – він знову розсміявся – голосно, зловісно. А потім я відчув, що можу дихати знову, і важко опустився на підлогу.



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись