Літо

***

Стежка, яка біжить крізь вранішню сутінь, зникає десь між дерев, виблискуючи нічними метеликами, які мерехтять туди сюди, там де червоне сонце, мов вагітне, повільно та важко підіймається, визираючи крізь дерева.

Я тримаю твої теплі пальці, гойдаючі руку крок у крок, ступаючи босоніж у сухий попіл літньої стежки. Здалека несеться пташиний гомін, під вухом дзижчить комар, пахне далеким дощем чи навіть грозою. Губи самі розтягуються у посмішку і хочеться чимдуж летіти не відпускаючи руки...

І ось, коли пиріжки вже роздмухали свій солодкий аромат по хаті та занурились у мій сон, змішуючи його з яв'ю, а бабуся, ніби якійсь нереальний чарівник продовжувала щось чарувати у кухні, я відкрила нарешті очі.

- Що тобі снилося, онуця? - усміхнено запитує бабуся й всі її зморшки стають єдиним у світі виразом, якій має життєвий сенс.

- Чьортівня якась, - відповідаю я і цією відповіддю довводжу стареньку майже до переляку.

Вона хреститься і примовляє:

- Хай Господь милує та криє!.. Йди до дзеркала, похрестися, а потім до вікна й прокажи «куди ніч - туди й сон», «що наснилося - не згодилося».

- Навіщо? - ліниво запитую я, підтягуючись.

- Не запитуй - роби! - відмахується бабуся й біжить у справах до курей, де голосує півень, бо руда курка знов знесла яйце і треба встигнути забрати поки вона не сіла його десь висиджувати.

Бабуся голосно шукала кляте яйце, сокотіли розбуджені кури, з кухні летів смаковитий запах пиріжків, липневе сонце гріло крізь вікно, велика чорна муха сердито билася у марлю, натягнуту на раму у дверях, не бажаючи потрапити на ляпалку. Я дивилася у дзеркало на учорашню засмагу і не хотіла іхати у місто, бо ще хотілося на плавні, пірнати й збирати очерет, щоб потім у вечорі палити їх коричневі м’які голівки, дим від яких так божественно й солодко пахне.

Ми сиділи під старою вишнею за столом вкритим барвистою клійонкою, їли пиріжки з абрикосою й сливою, заідали медом і запивали компотом. Ми мовчали, дивилися хто куди і думали кожен про своє.

- Нахавалась? - запитує бабуся радісно.

Я сміюсь з вживаного молодіжного сленгу і хитаю головою.

- То візьми із собою скільки треба. Ще й компоту у банку наллю. - Бабуся підводиться, щоб бігти у погріб за порожньою банкою.

- Пиріжки візьму, а компоту не треба, - зупиняю я її.

Я хочу дрібних солодких абрикосів. Старе дерево, що рок від року народжувало їх, робило врожай дрібнішим, але більшим. Абрикоси, немов велики помаранчеві ґудзики впліталися в візерунок поміж листям, яке теж спліталося жорстким мереживом. Цей візерунок переходив до сливи, а потім до молодоі привитої груші, а вона хапала молодими гілочками розлогу древню вишню, яка майже лежала на землі. Й якщо не встигнути швидко зібрати ягід, то вони стрімко опадуть та загорнуться землею. А наступного року проростуть молодими вишеньками. Як вже було й торік і позаторік та якби бабуся не висапувала їх кожної весни, то цей напівдикий сад вже заполонив би всі усюди. Минулорічні вишеньки вже вплітали свій візерунок у старі гілки, що нависали над самою землею та чекали гострої сапи та вільного бабціного часу.

Я тяглася до хвіртки, потім зупинилася, горілиць роздивляючись дощові хмари, які повільно насувалися, обіцяючи літню зливу. У вухах, наче у мушлях, співав вітерець і я однією рукою підхопивши торбину з пиріжками та компотом, а іншою тримаючи рюкзак, бігла на зупинку та усім своїм іством обожнювала село з його розпашілими усміхненими обличчями на городах, пахощами з літніх кухонь та тимчасових куренів, повільним життям та мерехтінням часу серед пелюстків солодкої мальви. Коли повільно тягнеться бляшане відро з колодязя і ритмічно рипить колесо, натужно намотуючи трос, а звідти на тебе визирає цілий світ, все життя відбивається від тримтливоі поверхні, засліплюючи маленьким сонцем, що лежало на дні колодязя.



Людмила Мальована

#1093 в Сучасна проза

У тексті є: літо, родина

Відредаговано: 04.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись