Люби себе, життя, його...

Глава 1

Автор: Міка Стів

Вичитка: s_yuliia_ 

(це нікнейм у інстаграм) 

Дмитро

-Ми ввели її у кому. Інакше вона просто не виживе…
Ці слова закарбувалися у вухах, розумі, голові та найгірше – у свідомості! Я волів би не чути їх. Ніколи!
Зібравши усі сили, яких практично і не було, я підняв нещасний погляд на лікаря та запитав:
-Можна мені... мені до неї...? – слова застрягли у горлі й не знаю чому, але лікар дозволив зайти. Підозрюю, це через погляд, який благав пропустити до неї. Мені було байдуже, головне — я зараз тут, біля дівчини, грію прохолодні кінцівки Маші.
Моєї Марії, власної Мрії...
Так, саме мрії. Такої своєї, незбагненної, найдорожчої, вічної, найкоханішої Мрії.
Увесь час дівчина була для мене більше, ніж просто друг: весела, запальна, завжди усміхнена, інколи квола, невпевнена та така щира, відкрита, співчутлива.
Бувши ще дитиною, підлітком, юнаком, я цього не розумів, проте не зараз. Чому їй потрібно бути на за крок до смерті, щоб я зміг зрозуміти? Усе зрозуміти, прояснити для себе та в кінцевому результаті не відпустити. Я не зможу, не переживу, не витримаю цього!
Одна лише думка про її смерть і сам починаю помирати. Помирати повільно, із болем, що не перестає нити ні на секунду, ні на одну чортову секунду! Я розумію, що не виживу без неї.
Швидше, я не вірив у кохання та й не міг подумати, що можуть бути настільки сильні почуття, що я ладен віддати своє життя тільки для того, щоб врятувати свій промінчик…свій Всесвіт...
Бліде обличчя, припалі щоки, закриті очі, сухі, потріскані губи, худенька шия, на якій можна було із легкістю розгледіти сухожилля.
З рота стирчали трубки, через які дівчина була підключена до апарату штучного дихання, а з вен - голки, за допомогою яких вводили ліки. Ця біла лікарняна сорочка... а поверх неї ковдра. Я підвівся зі стільця, відпустив долоню Марії та дістав з-під ліжка сумку з одягом для дівчини, які приніс. Дістав звідти вовняні шкарпетки та підійшовши до краю ліжка, загорнув ковдру та одягнув їх на ноги. У палаті хоч і було тепло, але Машині ноги були наче крижинки.
Нахилився та поцілував кожен палець, бо коли вона прокинеться...якщо прокинеться...якщо захоче жити, то не дозволить доторкнутись до себе, поцілувати, обійняти…
Не знаю чому вона боїться чоловіків, впевнений — є вагоме пояснення.
Усі навколо називали її пришелепкуватою, але вони не знали її так добре, як я, тому не поділяю цієї думки.
Я повернувся у місто приблизно пів року тому, але так і не наважився підійти до неї, бо вже тоді знав, що дівчина не підпустить мене ближче, ніж на два метри й не заговорить.
За цей час дізнався, що Маша живе у квартирі своєї бабусі, а от з батьками не спілкується та уникає їх.
Ніхто до пуття нічого не знав або ж не хотіли розповсюджувати плітки, та дещо мені все ж таки вдалось дізнатись: батьки дівчини частенько дозволяють собі зайвого: гучні скандали, пиятика, бійки між собою. Якщо це все правда, то тоді розумію, чому саме до бабусі переїхала жити Маша.
Та її спокій тривав не довго, бо близько року тому бабця померла і перед смертю встигла записати свою квартиру на онучку.
Швидше за все її батькам це не сподобалось, але у них не було вибору.
-Я скоро повернусь. Обіцяю.
Мої губи доторкнулись до холодної руки, а потім й чола.
Мене гризла совість, що залишаю її, та я не міг інакше – на мене чекала робота.
Кинувши ще один погляд на Марію, я зачинив двері за собою й попрямував до чергової медсестри.
Це дівчина доволі молодого віку, можливо я з нею й ровесник. Білий приталений халат, чорне волосся, зібране у хвіст та частково сховане під медичну шапку. На обличчі практично немає макіяжу і саме це робить її простішою та більш молодою.
-Добрий вечір. У палаті 347 лежить дорога мені людина. Я б хотів, щоб ви дали мені знати, якщо щось буде не так,.
-А ким ви їй доводитесь?
-Повторюю ще раз: у палаті 347 лежить дорога для мене людина. Я вам залишу свою візитівку в разі чого, – на пості біля медсестри, лежали моя візитівка й декілька купюр. – Можете дзвонити й посеред ночі.
Не дочекавшись відповіді, я розвернувся та пішов геть.
Сів у авто й тільки там зміг розслабитись. Уся ця ситуація з Марією вибила мене зі звичного режиму. Замовники з роботи жити не дають та вимагають від мене виконання роботи.
Діставшись додому, найперше, що роблю, то це йду до холодильника й готую декілька сендвічів, а паралельно готую подвійну порцію міцної кави і тільки після цих справ, не переодягаючись, сідаю за комп’ютер.
Працюю програмістом. Найбільше, що подобається у цій роботі, так це те, що я можу виконувати її вдома.
Відкинувши усі думки, я починаю виконувати роботу.
До ранку багато чого встиг зробити. Тіло болить від сидячого положення, а очі печуть від перенасичення роботою.
Розтягнувшись на ліжку, беру телефон і наводжу будильник й тільки після цього дозволяю собі заснути.
Вставати аж ніяк не хотілось, та це було необхідно – я обіцяв Марії, що скоро повернусь.
Цікаво, а вона чує мої слова, відчуває дотики?
З цими думками я підвівся із ліжка та попрямував у душ, а вже після нього до холодильника.
Їсти самі сендвічі не вихід, тому налив собі молока та всипав до нього пластівці.
-Потрібно буде замовити собі їжі з кафе, — дивлячись на ложку у своїх руках,
заговорив сам із собою та взявся до наповнення шлунку.
Перед тим як поїхати у лікарню, я склав у сумку із собою ноутбук та заїхав по квіти для Марії.
Вона завжди любила лілії.
Лікарняні коридори зустріли мене звичним запахом і його перебивав великий букет, який я ніс у правій руці.
-Добрий день, – привітався до вчорашньої медсестри. Цього разу вона мене зустріла приємнішою посмішкою, ніж у попередній раз. – Віталій Геннадійович у себе? – поклавши перед дівчиною молочну шоколадку, поцікавився.
Для себе я зробив висновок – якщо хочеш знати те, що тобі потрібно, то треба вміти спілкуватись з людьми й чимось підживлювати це спілкування.
Дівчина почервоніла та не поспішала взяти презент.
-Добрий день. Так. Головний лікар у своєму кабінеті, але якщо ви хочете його застати, то поспішіть. У нього зараз обхід.
-Дякую вам, — перевівши погляд на бейджик, продовжив: - Анно Петрівно.
Посміхнувся та пішов до потрібного мені кабінету. Зупинився перед дверима, постукав і тільки після згоди з тієї сторони зайшов усередину.
Віталій Геннадійович сидів за великим столом й дивився у монітор комп’ютера.
-Добрий день, — привітався першим і тільки після цього лікар підняв на мене очі.
-Добрий, Дмитро, — чоловік посміхнувся та показав на крісло біля столу: - Присядь.
-Дякую. Є новини?
Мені досить складно звертатись до чоловіка на Ви, адже він хороший знайомий нашої сім’ї.
Мій батько та Віталій Геннадійович навчались в одному закладі й навіть встигли попрацювати пліч-о-пліч, моєму батькові запропонували роботу у Німеччині. За словами тата, у цій країні більше розвинена медицина, а відповідно є більше перспектив.
Робота була на постійній основі, тому ми з батьками переїхали, хоча я цього і не хотів, бо це означало, що я не буду бачити Марію і наша дружба тимчасово припиниться. Вона так багато для мене зробила, а я так і не встиг віддячити їй.
-У Марії все стабільно. Поки вона спить її організм набирається сил, адже він занадто ослаблений.
-Скільки часу вона пролежить у комі? – поставив я запитання, яке найбільше цікавило.
-Як мінімум тиждень. – чоловік зняв окуляри й потер очі. – Дім, ти ж розумієш, що їй потрібно більше сил, щоб вона жила. Я бачу, що дівчина не байдужа тобі і роблю усе, що у моїх силах, – я вірив у кожне слово, бо знав, що Віталій Геннадійович людина честі.
-Я розумію, — мої очі блукали по кабінеті, розглядали інтер’єр, та я не міг ні на чому сфокусувати погляд та щось запам’ятати, бо у голові літали слова: «аби тільки вона жила».
-Якщо хочеш, то можеш залишитись із нею. Я розпоряджусь, щоб у її палату нікого не підселяли і ти зможеш побути поруч.
-Дякую, - я підняв кволий погляд та змусив себе посміхнутись. – Тоді я піду.
-Я повинен повідомити її батькам.
-Я сам це зроблю. Не переживайте, — чоловік знав, що я цього не зроблю, бо встиг дізнатись, хто такі її батьки.
Частенько матір Марії привозили у лікарню з побоями, а потім за нею приходив чоловік, від якого за кілометр несло спиртним. Цю інформацію я дізнався від того самого Віталія Геннадійовича, який час від часу займався волонтерством у міській лікарні.
-Я пізніше навідаюся до вас.
-Добре.
Я підвівся зі стільця та пішов до дверей.
Білі стіни, які здавались ще білішими через яскраве світло, відполіровані до блиску лавки, які були розставлені по периметру коридору, молочного кольору плитка під ногами, яка також блищала від чистоти, все стерильно та акуратно. Це й не дивно, бо це була недешева клініка. Та не зважаючи на це, саме сюди я привіз Марію після того, як до мене зателефонувала її сусідка, баба Віра та повідомила, що знайшла Марію на сходовій клітці недалеко від квартири непритомною.
Саме ця баба Віра стала моїм інформатором. Цю жінку доволі добре знаю, адже свої дитячі роки провів у тому самому дворі, що і Маша.
Ми жили у сусідніх будинках, але ніколи не спілкувались. Я завжди був вигнанцем через зайву вагу та шрам на щоці. Саме через це я і подружився з дівчиною. Зараз розумію, що спочатку вона мене жаліла через те, що ніхто не хоче зі мною дружити, а вже пізніше ми дійсно стали нерозлийвода.
Всюди ходили разом: гуляли у парку, катались на велосипедах, відвідували зоопарк. У моєї сім’ї була традиція щонеділі їздити за місто на природу і кожного разу я брав із собою свого друга.
Зараз цієї традиції не стало. Чому? Я і сам не знаю. З переїздом в іншу країну багато чого змінилось. Тільки там зрозумів, що Марія була для мене не просто другом, а кимось більшим. Моя дружба, моя подяка їй переросли у кохання, яке я так і не зміг ні перебороти, ні перерости, ні забути.
Спершу я думав, що це дитячі почуття, та з кожним роком розумів, що це не так – це справжні, чисті, невинні почуття, які я зберіг досі.
Після навчання я повернувся у Дніпро, своє рідне містечко. Батьки прекрасно розуміли, чому я не хочу жити з ними у Німеччині, тому не стали перешкоджати.
Перед від'їздом до України батько дав мені ключі. Я не одразу зрозумів, що це за зв’язка. Як виявилось, за допомогою Віталія Геннадійовича батьки купили мені квартиру біля самісінького парку. Чесно кажучи, був здивований таким подарунком, але прийняв його із задоволенням.
Я посміхнувся своїм спогадам, бо тоді у мене були повні штани радості, та ця посмішка сповзла як тільки зайшов у палату.
Тиша, яку розбавляло пікання апаратів і від яких залежало життя Марії.
Я взяв вазу, набрав води й тільки після того, як квіти опинилися на столику біля її ліжка, підійшов та поцілував свою Мрію у чоло.
Сьогодні воно було теплішим, як вчора.
-Привіт, принцесо моя. Я не знаю чи ти мене чуєш, чи відчуваєш, та я поруч. Тепер я буду завжди поруч, якщо ти дозволиш мені.
Я поправив волосся, яке було посічене через нестачу вітамінів та, поцілувавши його, сів біля дівчини.
Мої руки на автоматі обняли холодні пальці і я знову потягнувся, щоб поцілувати їх. Очі бігали кожною частинкою Машиного тіла, помічаючи геть усе.
Маша була дуже красивою: довге пряме волосся, чорніше ніж кава, зелені очі, чорні, акуратні брови, довгі вії, рум’яні щічки, маленький носик та невеличкі губи, на яких не зникала посмішка, а зараз… а зараз що?
Ця хвороба витягнула із неї усі соки, усю енергію, заволоділа розумом, свідомістю, заволоділа нею…
А Маша що?
Вона не опиралася їй, а тільки допомагала.
Як тільки я приїхав, то хотів одразу ж зустрітись із нею. Купив великий букет тих же самих лілій, її улюблений молочний шоколад і пішов у гості.
Якраз у той день замість Марії зустрів бабу Віру, яка трішки розповіла про життя дівчини.
Як виявилось, Маша страждає анорексією. Про це розповіла бабі Вірі сусідка баба Слава – та сама найближча людина для Марії, яка померла і після її смерті внучка ще більше почала страждати від цієї хвороби.
Я зрозумів, що якось по-дурному буде ось так припхатися у гості, коли ні чорта не знаю про її теперішнє життя.
У соціальних мережах Марія практично не бувала, тому я знав тільки крупинки інформації із преси: дівчина рідко, але з'являлась на відомих подіумах, адже здебільшого працювала моделлю.
Баба Віра розповіла про усю цю ситуацію. У той день за чашечкою чаю ми проговорили декілька годин і після того дня ця добродушна людина стала для мене зв’язком із Машею.
Я знав де вона, що робить, де працює й решту усіх деталей. Людям на пенсії нічого робити, тому вони найкращі шпигуни, а за подарунки та добре слово готові тобі принести все необхідне на блюдечку!
Змусив себе відірватись від дівчини та присів у крісло в кутку кімнати, відкрив ноутбук та почав виконувати деякі замовлення. Працювати у такому положенні було незручно та я на це не зважав – головне, що я поруч із нею.
Відірвався від роботи, коли до палати ввійшла медсестра та почала змінювати одну крапельницю на іншу.
-Що це? – запитав та став чекати відповіді.
Напевно дівчина не помітила мене, коли зайшла. Зі словом «ой» її руки перемістились у район серця, а на обличчі страх.
-Ви налякали мене.
-Я це вже зрозумів. Вибачте. То що за крапельницю ви поставили?
-Це вітаміни, зараз введу ще глюкозу. Нічого такого, якщо ви про це.
-Зрозуміло, – я прискіпливо дивився на дівчину, яка поклала одну банку на столик й налаштовувала крапельницю з вітамінами.
Чіткі, вмілі рухи, все злагоджено та акуратно. Високий, худорлявий силует, який ховався за медичним одягом, довге й трішки хвилясте русяве волосся. Доволі симпатична. Вона мені могла сподобатися та моє серце вже давно зайняте.
-Десь поблизу можна поїсти? – дівчина вже стояла у дверях, коли я згадав про їжу.
-На першому поверсі є кафе. Там смачно і завжди свіжі страви, — посміхнулась та пішла.
Я міг би і бути голодним аби тільки не іти від неї, та у мене є робота, а для неї потрібні сили.
Це кафе чимось схоже на мою студентську їдальню та тут значно чистіше.
Замовив собі український борщ та вареники зі сметаною – обожнюю цю їжу.
По дорозі у палату купив подвійну порцію еспресо та попрямував на третій поверх. Пішов сходами, бо хотів обдумати та скласти подальший план дій, а то за роботою, якою себе навантажив нічого не встигаю.
Мені були потрібні гроші, щоб завершити ремонти у своїй квартирі.
Трикімнатна квартира із великою кухнею-студією та дві спальні. З додаткових кімнат - ванна, гардеробна та невеличкий коридор. Я жив в одній кімнаті й не надто часто користувався кухнею, тому потрібно було довести до пуття кухню-студію та іншу спальню, власницею якої має стати Марія.
Після виписки із лікарні, якщо їй судилось бути, хоче дівчина того чи ні, але я заберу її до себе. У свою квартиру вона не повернеться. Найближчим часом так точно!
Баба Віра буквально вчора говорила мені, що батьки дівчини вистукували у квартиру й вимагали відчинити, адже ця квартира є спільною для них усіх, а не тільки її. Ну це судячи з їхніх міркувань, які для них є правдою, а для інших повним абсурдом. Далі баба Віра розповідала мені про прокльони, які вона почула тоді, коли їм не відчинили.
Після цього вирішив замінити двері у квартирі Маші на міцніші. Будинок, у якому вона жила був доволі старий, а двері такі, що як добряче ногою лупнути по них, то вони вилетять.
Я не хотів, щоб її батьки пробрались у квартиру й винесли там усе під три чорти, або ще гірше – поселились там і вже там розводили стадо бліх!
У палаті та сама тиша, яку я покинув. Все без змін.
Ліжко, на якому мав спати сьогодні стояло в іншій частині палати і ще й під стіною. Я звісно міг його підсунути ближче до дівчини та не хотів створювати противні звуки.
Зняв взуття, виліз на ліжко та сперся на стіну. Вона була холодною, такою, як і тіло дівчини.
Від цих думок й відчуттів по тілі пройшов мороз. Я дивився на Марію та пив каву.
У голові з'являвся образ того, якою вона була красивою. Дістав телефон та відкрив галерею.
Як тільки я бачив у Інтернеті фотографії Маші, то одразу ж зберігав їх у спеціально відведену для них тека - «Мрія».
Я почав гортати одну фотографію за іншою і практично не бачив схожості з тією дівчиною, яка зараз лежить на лікарняному ліжку. Але не переставав любити жодну із них.
Все можна виправити. Головне, щоб Марія захотіла жити…



Міка Стів

Відредаговано: 18.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись