Любов, Дошка і Море

Глава 33. Це що таке?!

Діма страшенно хвилювався. Друзі не могли зрозуміти його стану, адже все вже вирішено, Соня згодна, щоб він приїхав. Здавалося б, про що непокоїтися? Але у хлопця був незакінчений гештальт - він хотів, він просто потребував заглянути Соні в очі, щоб переконатися, що все добре. Що всі ці розмови вчора - не проста ввічливість. Що вона дійсно рада його бачити. Це відчуття недомовленості, побоювання помітити в її очах жалість або презирство, мучили хлопця весь тиждень. А раптом він дійсно нічим не кращий за Ігоря? Після вчорашньої розмови стало, звісно, трохи легше, але неясне відчуття Соніного невдоволення знову почало гризти його від самісінького ранку. Діма зрізав найкрасивіші бутони з квітучих кущів троянд, ставив їх у невелике відерце з водою та хвилювався все сильніше. Врешті решт він боляче поранив палець об якийсь особливо великий шип, чортихнувся та подумав, що вже час припиняти себе гризти. Хлопець завантажив троянди до Пашкової автівки, надійно влаштувавши між валізами так, щоб відро не перекинулося, а вода не пролилася. І сам завантажився на заднє сидіння, приготувавшись до довгої дороги.

- Що ти там весь час строчиш? - запитав власник пансіонату Любку, яка сиділа на передньому сидінні поруч із Пашкою, і постійно поглядала в телефон. Брязкіт вайбера недвозначно натякав на джерело повідомлень, що відволікали увагу однокласниці.

- Подрузі про Пашу розповідаю, - чесно відповіла дівчина.

- Дійсно? - зацікавився приятель, трохи скосивши очі на екран її мобільного. - І що пишеш?

- Правду, - знизала плечима Любка. - Що ти ще симпатичніший, ніж мені здавалося здалеку, і вчора мене від Сірого з Костею врятував.

- Мені й досі незручно, Любо, - покаявся Дімка. - Я геть забув про весь цей дитячий садочок. Дійсно думав, що ти зрадієш.

- Та не треба особливо виправдовуватися, - посміхнулася дівчина. - У підсумку все вирішилося найкращим чином. Проблема вирвана з коренем.

- Я їм навіть не сказав, що їду, - раптом згадав Діма і жахнувся. - Треба хоч зателефонувати.

Він дістав свій мобільний телефон.

- Мережі немає, - поспішила повідомити Люба. - Напиши повідомлення, вони відправляться, коли мережа промайне.

- Довго нам їхати?

- Наче ти не знаєш, - буркнув Паша. - Годин шість. Зупинятися ж будемо.

- Навіщо? - здивувався Діма. Він відкрив рота, щоб почати сперечатися, але приятель його перебив.

- Треба, - твердо сказав він. - Твоя Соня на тебе вдома чекає в затишку та комфорті, а мені Любу берегти треба. Тож знайди собі заняття та не буянь.

- Любу берегти треба, так, - трохи сумно сказав Діма, дивлячись, як однокласниця на знак вдячності стиснула долонею Пашкине коліно поверх легких джинсів і одразу ж прибрала руку, щоб не відволікати водія. Він відчайдушно заздрив, хоч і радів за друзів не менш відчайдушно. Час тягнувся повільно, немов смола, яка накопичується в порізі деревного стовбура. Чекати було нестерпно. Сам того не помітивши, Дімка через якийсь час заснув, заколисаний мірним шелестом шин по трасі та неголосними розмовами друзів. Пашка з Любкою продовжували знайомитися, обговорюючи музику, літературу, ділячись особливостями своїх професій та спогадами дитинства. Спостерігати за тим, як вони дивляться одне на одного та постійно одне одного торкаються, було тяжко. Тому Діма дивився у вікно, а потім і зовсім заплющив очі. Організм, змучений нестачею сну, вирубився практично миттєво.

- Гей, Соньчин соню, підйом, - весело затеребила його за плече Любка. - Остання зупинка перед фінальним відрізком шляху. Залишилося всього годину їхати. Саме прокинешся остаточно. Тобі кави взяти? Чи поїсти?

- І те, і те, - попросив Діма, сонно кліпаючи очима. Тіло затекло та боліло, шлунок практично відразу почав вимагати харчів. Треба було дійсно прокидатися, сходити на заправку, щоб вмитися, пройтися трохи туди-сюди, щоб розім'яти здерев'янілі м'язи. І чого йому ночами не спалося? Може, хоч у Соні знайдеться для нього м'якіше місце? Під її боком, бажано. Аби на килимок у її ніг не прогнала.

- А куди його везти? - поцікавився Паша, коли автівка вже в'їхала у столицю.

- На Дарницю, - і Люба назвала адресу. - Знаєш де це?

- Я живу в двох кварталах, - посміхнувся приятель.

- Та ти що? - захопилася однокласниця. А потім засмутилася. - А мені на інший берег. Це яке ж тобі коло доведеться зробити!

- Може, до мене? - запитав Паша, не відволікаючись від дороги.

- Обов'язково, але не сьогодні, - спокійно відповіла Люба. Діма завжди дивувався цій її непохитності та впевненості в собі. - Втім, я можу організувати тобі вечерю. Тільки потрібно буде заїхати дорогою до крамниці, бо я перед від'їздом більшу частину продуктів сусідці віддала, щоб вимкнути холодильник.

- Заїдемо, - кивнув приятель.

- Ой, мені треба зателефонувати, - спохопилася дівчина і дістала свій телефон. Діма теж вирішив подивитися, що змінилося в електронному просторі за час його сну.

Сірий писав, що вони і без безсовісного власника пансіонату добре відпочинуть, тому Дімка зітхнув з полегшенням. Вічна звичка піклуватися про своїх гостей давалася взнаки виною перед однокласниками, тому відповідь Сірого зняла тягар з душі хлопця. Прийшла також пара ділових листів, один з яких Діма переслав Ірині Костянтинівні, а другий - бухгалтерці. Інстаграм порадував новою світлиною та відгуком на неї, а також трьома новими підписниками на акаунт. З огляду на той факт, що рекламувати дописи хлопець ще не почав, вміло користуючись тільки хештегами та візитками, подібний приплив був дуже хорошим показником.



Анна Молодцова

Відредаговано: 27.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись