Розділ 5: Сон?

– ...Га?

Ніч надворі. Чомусь прокинулась. Як у вухо хтось крикнув.

Тато?.. Хоча треба перевірити. Чи спершу до туалету. До туалету і... і де капці? Який дебіл зафігачив їх під... під... ну добре, ось один, а другий де? В одному не піду, іще чого. Ну де ж другий, ну що ж за... а, так він на нозі вже? Тоді окей, тоді можна йти. Ось тільки нічник...

Рада клацнула вимикачем.

Потім вдавила його щосили. Ще раз, і ще, і ще.

Хоч і так вже було ясно.

Нічник світив тьмяним вмираючим світлом, знайомим Раді до кислиці у роті. Ну добри-и-идень вам, давно ж не було. Коли це сон – нафіга тоді з капцями? І з туалетом? Уві сні можна і без цього.

Повільно, мацаючи руками стіни, Рада рухалась коридором та клацала всіма вимикачами. Деякі лампи взагалі не горіли, деякі циділися чи то світлом, чи туманом, котрий не світив, а змішувався з темнотою, як вода з чорнилом.

Рада доповзла до туалету, закрилася на защіпку. Щось було не так, – і вона зрозуміла, що, коли раптом чхнула. У снах не чхають. Чи я навчилася не спати уві сні? Чи...

Чи так, чи не так – але, може, він тепер не прийде?

І тієї ж миті Рада відчула: він тут.

За вхідними дверима, як завжди.

Не один.

Здається, їх... троє, так? – якось розуміла Рада, заклякши у туалеті. Двоє простих – та він.

Млявий синюшний страх підтопив знизу, потягнув у морок... Ні-і, дихала Рада, вчепивши руки в одвірок. Нікуди я не... Що це я, чого я? Просто ніч, просто порожня квартира... без тата. Ну так, тато не прийшов, я знаю... звідки знаю? Знаю...

І ще знаю, що він тут.    

Вже тут.

В закриті двері увійшов. І просто зараз відкриває, щоб впустити інших.

Здається, й справді гримнули двері. Світло стало ще темнішим – морок висмоктував його з квартири. Страх хлюпався десь унизу; ноги тонули в темряві, у грудях крижанів вакуум... але думки іскрилися, наче Рада зовсім не спала.

Він іде туди.

Три... два... один... Рада глибоко вдихнула... чи хтось у ній глибоко вдихнув її легенями. Напружився, вростаючи у двері та стіни. Піднап'явся, як на сцені, коли треба було рвати павутиння; набрякнув крізь темряву, наповнив собою коридор... Як це, що це, вона не тямила і розуміла, що не тямить, – знає тільки, що треба набрякати й силитись, бо... За оцим «бо» тьмарився жах, і Рада просто росла далі, напівкільцем охоплюючи квартиру.

Він підбирається... авжеж, до кімнати, до секретеру. Навіщо?

Гризучий острах уп'явся вглиб, в самісіньке осердя. Рада набрякла миттєво, як Всесвіт у Великому Вибуху, жбурнула незваних гостей догори та випхнула геть з квартири. Двоє випхнулися відразу, як корки з пляшок – із вереском, налітаючи на стіни та меблі; а він наче вріс у темряву, і Рада вичавлювала його, як болячку, викручувала простір, вигнічуючи звідти сірі згустки мороку...

Вона повільно відсувала його, як бульдозером, крізь стіни та відстань.

Вона гнала його зі своєї хати.

Вона була сильніша.

Це не скасовувало галасливого остраху, що підпирав до дихалки; але той був унизу. А він був тепер далеко. Його подільники драпали до виходу, – а він був ще далі. Вже там.

Все це було десь дуже далеко, ну просто геть як далеко, раптом відчула Рада. Хоч при цьому наче й тут.

Було.

Все було в минулому.

Ворога вигнано. Вона не підпустила його до...

Острах лизнув печінки та витік в нікуди. Рада знову стала Радою. Вона зм’якла, видохнула... та відкрила зачіпку.

Коридор світлішав на очах. Раптом стало ясно, що лампи й раніше світили по-людськи, просто кімнату захмарило темрявою, як димом.

Її жмуття і зараз клуботалося по закутках, і Рада просто видула його крізь стіни.

Скоріш, скоріш, думала вона, пірнаючи у ліжко, як у ріку-кисільні береги; скоріше спати, щоб прокинутися з цього паскудного сну хоч куди-небудь...

***

– ...Га?

Що, вже день? Ранок?

Надто швидко. Нє-є, не хо. Я ще спати. Поду-ушечко!.. І ще одна, і оця, і Почекун, і хрюня, і...

Чому таке світло? Мружишся-мружишся, і нічого. Все рівно лізе в очі, і не сховатися, хіба тільки під ковдру... ось та-ак, і хрюню нагору....

А. І так не рятує. Невже треба на підйом?

Рада зарипіла, як дракон Смауг, потягнулася і стала схожа на міст Ріальто у Венеції. Потім шубовснула назад, до подушок та хрюні, й вовтузилася в них хвилину чи скільки, щоб пробуцати собі гніздечко...

Гаразд. Час вставати, хоч і субота. Іеех... ну, і де ж капці? Який дебіл, цікавенько, зафігачив їх під... під...

Стоп.

У голові блимнуло, як на табло: «капці... туалет... сон...»

Тато!!!

Рада в одному капці метнулася в його кімнату.

Потім до кухні та ванної, і потім назад. Хоч і все вже згадала.

Потім схопилася за телефон. Три нових у воцапі, одне у вайбері...

Одне від Ксю... стоп. Може, хоч вона...

Хвилину чи більше Рада вдивлялася в екран:

Привіт

Тато як прийде скажи щоб передзвонив

Потім глянула пошту. Вхідні (1). А, то Рауль... Встигну почитати, не до нього зараз. Потім, потім... а тепер що? Навіщо вона зайшла до татової кімнати?

Рада глитнула.

Нічого. Просто секретер, сказала вона собі. Той самий.

Котрий вночі.

Так, стоп. По-перше, не «той самий», а наш секретер, та й все. По-друге, не вночі, а уві сні. По-третє... ну, зараз же ж в нас не сон, так? Так?..

Рада раптом вилупила очі – сильно-сильно, аж заслізилися. І потім швидко заплющила, і знову відкрила-вилупила, і так багато разів. Кордон між сном та не сном втікав, як вчорашня райдуга. Вночі була реальність уві сні... а це у нас що? Сон в реалі?

Пересиливши себе, Рада підійшла до секретеру. Просто перевірити, казала собі вона, добуваючи купи паперу з полиць, ящиків та скриньок. Просто про всяк випадок. Фотки, свідоцтва, довідки, гарантії, дипломи, копії дипломів... Все хоч і підзабуте, але знайоме до останнього зім’ятого куточка. І – так, ніде аніякого пергаменту з королівською печаткою, який би промовляв, буцімто Рада остання надія трону... Ось нема його, та й годі.