Маяк

БАЛАДА ПРО ДОБЛЕСНОГО ЛИЦАРЯ АРХАНГЕЛІВ ФЛЕГОНТА

Як важко жити на землі,

Де зло панує безупинно.

Тож знову в часовій імлі

Вертаюсь в далі старовинні.

Колись давно, як на китах

Усе стояло, — наче птах,

Парив дослідник і знавець

Всього на світі; навпростець

Він в книгах Всесвіт описав,

Сказавши все, що тільки знав.

І нам на пам'ять залишив,

Хто, що і де, чому творив…

Коли іще не було ча'су,

Зірок та місяця-окраси,

Планет і обрисів творінь,

Людських наук усіх, умінь,

В далеких далях, в небесах,

Десь над престолами, в гора'х

Один із грізних херувимів

З собою військо ціле вивів

На битву з ницою пітьмою,

Із силою повсюди злою;

Мечем орудував, як міг,

І світ для нас людей, зберіг.

А потім вже земля постала,

Світила в небі, — теж чимало.

І муж із жінкою були,

В Раю жили, немов орли.

Господь їм владу всю віддав,

Аж доки сталася біда,

І зло пошкодило людину.

А та вже за свою провину

Вдягла на себе шкіру звіра,

В душі ж посіяна зневіра

Служінню тьмі вручила душі, —

Від моря аж до міст на суші,

Куди не кинь — повсюди чари

Запанували, наче кара.

І демонам серця віддавши,

Люд змія прославляє завше…

Тоді, прозрівши безнадію,

Архангел мовив: «Я посмію

Земним подарувати змогу

До Господа знайти дорогу».

І він, зійшовши раптом з Неба

У селищі, де було треба,

Знайшов сім'ю благочестиву,

Вручив їй місію важливу:

В ній виховати гарно сина.

Щоби для Бога та дитина

Звершила подвиг у свій час,

Найкращий із усіх окрас.

Тож будучи іще із малку

Той лицар був відважний палко.

І силу мав велику в тілі,

Поводився повсюди сміло.

Флегонтом звали чоловіка,

Міцного в справах свого віку.

Він всюди лиш добру служив

І волю Божую творив.

Одного разу десь далеко

Він був, і прилетів лелека.

А воїн мову птаства знав

І в нього тихо запитав:

«Дітей приносиш ти завжди.

Чому ж сьогодні без нужди

Прибув ти в землі наші древні,

Здолавши шлях такий даремно?»

І птах Флегонту відповів:

«Про тебе чув я і зрадів.

Бо вже так близько, через море,

В моїй країні сталось горе.

Мелькарт повстав із небуття

І позбавляє всіх життя.

Найперше ж знищує дітей.

Тож це є вість з усіх вістей.

Прийди у наші землі, брате

І будь в нас воїном на варті.

Стань в битві з демоном за нас,

Допоки твій вогонь не згас.

Адже «Флегонт» — це «вогняний».

Тож долі наші ти зміни.

Зійди в країну наших мрій

І зло розсіяти зумій.

Астрея привела мене до тебе,

Щоб вість приніс тобі із неба.

Що скажеш, лицарю великий?

Чому засмучений ти ликом?»

Флегонт йому відповідав:

«Архангел з неба силу дав

Мені боротися в війні.

Тож говорю Мелькарту: Ні!»

Отож, пішов звитяжний воїн

В далекі далі, бо достоїн

Був люд звільнитися від зла, —

Його Астрея берегла.

Мелькарта лігво він узрів

Та підкріпився, як зумів.

А потім вигукнув до нього:

«Виходь, огидний, як є змога!

Прийшов твій час тепер останній

У цій порі пекучій, ранній!»

І демон вийшов із печери,

В зіницях в нього були черви.

На спині крила, замість ніг

Копита, й хвіст додолу ліг.

Флегонт звитяжний вийняв меч

І голову йому відтяв із плеч.

А потім спопелив відразу

Огидне тіло, мов заразу.

Лелека ж полетів і вість,

Що знищена огидна злість

Враз розлетілася повсюди

На радість Богові та людям.

Астрея вийшла виглядати

Флегонта, щоб його прийняти

У своїм домі біля моря,

Бо всі вже позбулися горя.

І лицар, їй вклонившись в ноги,

Приніс Мелькарта злого роги.

Щоб завжди пам'ятали всі,

Що є Господь лише в красі.

І демонів не шанували,

Про діток своїх добре дбали.

Погостювавши у дівиці

Припав їй до душі цей лицар.

Отож невдовзі після того

Весілля справили у нього.

Астрея діток народила,

Бо воїнові була мила.

І так живуть вони до скону,

Шанують Божого закону.

Одначе іноді буває,

Що в люду пеклом запалає

Душа, і серце, і діяння:

Мелькарту жертву не останню

Несуть вони аж до печери,

Де він колись бував у червах…

Дітей вбивають до тепер

Батьки: живе один, а той умер…

Хоч демона того немає,

Та роль його до нині грають:

І роги ті до цього часу

Комусь бувають, мов окраса.

Тож стережіться, ворожбити,

На землю кров дітей пролити!

Архангела в своїй журбі

Най кличе люд такий слабий…

 



Анатолій Хільченко

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись