Пролог

В таверні на окраїні Фолкпорта було як і завжди гамірно. Моряки взагалі не вміли поводитися тихо. Всі столи були зайняті – в порт прибуло одразу два кораблі. Капітани Матеус і Грот з дитинства були добрими друзями. Однак, останнім часом їм зрідка вдавалося ось так перетнутися, тож таверна буквально тряслася від реготу і гомону чужих голосів.

Дві команди зібралися разом і радісно святкували своє перебування на суші. Столи ломилися від різноманітної випивки і їжі, а в центрі усього цього два капітани хвалилися один перед одним розмірами останнього улову.

Ніщо не віщувало біди.

І, звичайно ж, у цій метушні ніхто не звертав уваги на одинокого відвідувача в темному кутку кімнати. Однак і підійти до підозрілого мандрівника ніхто не наважувався. Наче він був оточений невидимим ореолом, який відштовхував допитливих гостей.

Тільки його столик залишався порожнім, і тільки поряд з ним не крутилися усюдисущі подавальниці. Чоловік би і далі сидів собі спокійно і пив свій напій, якби його руку раптом не прошило невидимими голками.

Таке траплялося час від часу. Цього разу він впустив кухоль, і трав’яний відвар розтікся зеленуватою калюжею на столі. Тоненький струмочок добрався до краю дерев’яної поверхні, і важкі каплі почали падати на землю.

Тиша привела гостя до тями. З його досвіду таке затишшя не віщувало нічого доброго, тож він обережно підняв голову і завмер.

- Ти назвав мене брехуном?! – викрикнув капітан Грот, різко підскочивши на ноги і половина його команди зіскочила на ноги вслід за ним.

Одинокий мандрівник скривився, струсив каплі відвару зі своєї штанини і ліниво піднявся зі свого місця. Суперечку між моряками тим часом набирала обертів. Капітан Матеус зірвався першим і в хід пішли кулаки.

Так завжди бувало, коли він ослаблював контроль. Кинувши мішечок з золотими монетами на стіл, чоловік неспішно покинув таверну. За його спиною щось розбилося. Пролунав пронизливий жіночий крик, до якого пізніше приєднався ще один.

Заздрість і розбрат завжди ходять попід руку. А він так старався стримувати свою прокляту природу.

Віго уже звично закутався в свою куртку, хоч і не відчував холоду, після чого кинув сумний погляд на похмуре небо. Схоже, сьогодні його проклятий меч послужив інструментом для вбивства ще одного божественного створіння.