Мерехтіння

Глава 7

Від дока я поки, що зрозумілої відповіді не отримала. На цю пору я знала тільки одне, що італійський натураліст Джироламо Сегато, який жив пару століть тому назад, відвідавши Єгипет страшенно захопився муміями і розробив власну методику, що дозволяє перетворювати мертвих людей в камінь. Багато з його робіт збереглися  знаходяться в анатомічному музеї університету Флоренції. Сучасна наука визначила, що Сегато вводив в трупи невідомі хімічні сполуки, які проникали в дрібні кровоносні сосуди, але більше нічого вияснити не вдалося.  

      Так і з нашою загадковою знахідкою. Вона була цікаво до сліз й такою ж невідомою. Я посопіла, але ситуацію оцінювала адекватно. Грубо кажучи, у мене був молоток, яким би я хотіла зрубати дерево. А от у деяких наших колег було повністю все автоматизовано, і їхня техніка не тільки дерево за секунди зрізала, а й відразу робила з нього деревину для транспортування. І стою я така зі своїм молотком й тихо всередині себе ридаю. От начебто й розум є, а от коштів на нестямно дороге обладнання не має. Ніякого інформаційного насищення не принесли й мої потуги розібрати, що могло знаходитися на Куренівці під землею. Я добросовісно перерила усі архівні дані, та інформацію теж не змогла знайти. І з відчуттям легкого шаленіння від власної нездарності дістати інформацію, я забрала Міха, і ми разом приїхали на склад компанії Кузьми Даниловича.

               Зустріли нас без питання. Ні, запитання були. Хлопчина, який тут працював просто засипав нас ними, і хто ми, і що ми, і як ми, і що там. Поки ми з Міхом переодягалися в екіпіровку, хлопчина тріщав без зупинки і від вибуху мого мозку рятувало тільки те, що я вимкнула його частину і слухала його по паралелі.  Коли з Міхом одяглися, я поглянула на нього .

- Що каже твоя чуйка? - запитала я його.

- Мовчить, як могила.

- Хм, а як з приводу інженерної точки зору?

- Якось буде - універсальний інтерфейс.  Будемо сподіватися обійтися без фоллоуапт. - з такою безголовою посмішкою відказав він.

- Тоді вперед. Ну, що юнак ведіть нас до дверей свого пекла.

- А що мені робити? - поставив запитання він.

- Дочекатися на нас. - пробурмотіла я.

- А якщо там справді щось є? - пожувавши нижню губу запитав він.

- Чел, ти справді чекаєш нечистої сили? - зловісним голос запитав Міх.

- Так, всяке може бути. - обережно відказав хлопчина. - Світ існує задовго до нас.

- Ваші пізнання про світ мене неймовірно радують. Та ми свій вибір зробили. - закотила я очі.

І пішла перша до стіни, у якій до нашого приходу зробили дірку.

- А початок то класичний. - розсміялася я.

- Ага, нічого нового. - хмикнув Міх.

І перший поліз. Я за ним. Напівзігнутими ми пролізли метрів з 5, а далі місця стало достатньо, і ми змогли розігнутися і оглянутися. Попереду у нас був тунель.

- Що скажеш? - запитав Міх?

- Пішли подивимося, що далі.

- Теж мучить цікавість, що там?

- Ще й яка.

- А що за лячні звуки вони чують? - запитав Міх.

- Тобі найбільш ймовірну версію?

- Тільки без історій штольні…

- Думаю свист з вентиляції. - припустила я.

- А що вони самі не здогадалися?

- Акустика доволі оманлива. Або дім може робити усадку. Є купа логічних пояснень, а це нудно. А от рука цікавить більше. Розумію, чому їх Кузьма Данилович такий успішний. Кинув потрібну кісточку, і я землю рити готова. Топаємо далі.

    Топати далі не вийшло стеля опустилася нижче і відповідно зігнутися довелося нам.

- Міх, це тобі нічого не нагадує? - уважно оглянула я все довкола.

- Холера! Чому завжди повзати доводиться? - обурливо пихтів він. - Погріб як пити дати.

- Скоріше так і було, до сходження селевого потоку.

 Ми дуже сповільнилися, оглядаючи усе до міліметра. Нічого цікавого не було. Ми стали опускатися ще вниз, але вже повзучи  на колінах. Міх пихтів, але повз. Фінал наш був передбачуваний, ми досягли глухого кута. Я обережно обслідувала усі сторони.

- Без варіантів. Глухо. Будемо вибиратися. Окрім бруду і рваного чобота, ми тут нічого не знайшли й не знайдемо.

    Я дістала пакети і нагребла зразків. Міх, завалився на спину і лежачи на підлозі оглядав стелю, навіть зробив спробу покопати, поки я наповнювала пакети.

- І ніякого натяку, що тут могла робити рука. Обожнюю загадки, але коли на них можу знайти відповідь. - прошипіла я. - Тепер доведеться шукати.

- А що док?

- Вперше від нього не можу отримати відповідей. А це насторожує.

- О, то той ще…- Міх кашлем приховав те, що думав сказати. Я глянула на годинник.

- Пішли вибиратися. -  пробурмотіла я.

- Мої кишки вже марш грають.

- То твій нормальний стан. Я правда єдиного не розумію, як ти залишається в нормі, а не у вазі за сто з таким апетитом?

- У  мене обмін речовин хороший. - в’яло огризнувся він.

Якийсь час ми повзли мовчки.

- А що скажеш з приводу сторонніх моторошних звуків? - запитав Міх, коли ми знову підійшли до входу. Я оглянула стіну.

-  Ну, нічого потойбічного мені ще не зустрічалося. То ж думаю, що скоріше за все, у стіну пляшку замурували. От вона і виє, а деяким вразливим і плаче. Видно будівельники були в претензії до своїх замовників.

- І ти про це знала, да?

- Я передбачала таку примітивну ймовірність.

- Чого так все нудно?

- Це новобудова, тут немає нічого цікавого. Ні тобі ніяких трупів в стіні. До речі була в наших друзів європейців традиція, котів у стіни замуровувати на щастя, так би мовити. Ну, у стіни замків замуровували вже жінок. А взагалі трупи в стінах зустрічаються часто, чомусь частіше, аніж якийсь скарб. До речі ображені будівельники в стінах можуть ще залишити багато речей, що гарантує їхнім недобросовісним замовникам багато сюрпризів. Наприклад, замурувати яйце проколоте голкою, або ж дохлого пацюка. І нестерпний запах іноді приводить до того, що розбирають стіни.



Шаграй Наталья

Відредаговано: 14.04.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись