Межа

Частина перша. Кіото

Частина перша
Кіото

Глава 1
Дівчина із нагінатою

Серпень
Кіото, район Накаґьо.

Незважаючи на те, що літо майже скінчилося, повітря було гарячим та сухим. Ногами можна було відчути, що асфальт під взуттям також розпечений та повільно остигає. Фестиваль Даймондзі вже розпочався. На п’яти північних кіотських вершинах, що були обрані для запалювання багать, вже горіли три ієрогліфи та два зображення. Фестиваль Даймондзі вже розпочався. Фестиваль ще мав іншу назву – Гозан-но Окурібі, що дослівно означало «Вітальне полум’я для тих хто пішов на П’яти горах». Простіше кажучи, свято вшанування мертвих. Історія фестивалю – таємниця. Хоча біль здається, що він настільки древній, що вже майже ніхто й не може згадати, як він виник.

Але відомо, що є декілька кіотських сімей, на яких покладено обов’язок підтримувати цю традицію та щороку запалювати костри. Найкраще костри видно з району Накаґьо. У день фестивалю Даймондзі усі ресторани, особливо ті, що мають зали на верхніх поверхах, зайняті. Деякі ресторації бронюють столики за рік, і навіть за два. Тобто ви розумієте? Рядовому туристу навряд пощастить опинитися за одним із столиків. Але, навіть деякі місцеві ентузіасти не здаються. І забираються у гори! Це, звичайно, не найкраща ідея. Але якщо хочеш хоч щось побачити – не найгірша.

- Не відстаємо! Рухаємось обережно! – провідник із місцевих йшов попереду і вів за собою групу.

Туристична група складалася з п'ятнадцяти чоловік. Серед них японську знали лише екскурсовод та ледь помітний хлопчина, що тримався позаду всіх. Екскурсія мала завершитися ще годину тому, але хтось запропонував доплатити комусь із місцевих провідників, щоб подивитися на фестивальні вогнища. І нічого дивного у цьому не було. О-Бон – це відголосок старояпонського свята початку осені, яке відмічалося в першу ніч повного місяця. Якщо вже ти поціновувач східної культури і опинився у Японії у дні проведення фестивалю Даймондзі, ти маєш його побачити.

Коли ти все своє життя проводиш у місті, ліс здаватиметься тобі хижим та таємничим. А ліс у іншій країні, де ти навіть мови не знаєш – це взагалі пригода усього твого життя. Напевно так гадав чи не кожен із туристичної групи. Сонце вже давно сховалося за обрієм. Ліс остигав трошки швидше, ніж місто. Повітря тут було свіже та вологе. Темрява була наповнена звуками: хрустом маленьких гілочок під ногами, затихаючим стрекотом цикад, шелестом листя, ледь чутним подихом вітру. Віддалено вже було чутно ритм ритуальних барабанів, а за гілками дерев вже виднілися яскраві спалахи багаття. Але щось було не так.

Хлопчина, що йшов позаду, з обережністю озирався навкруги. Щось у цьому теплому світлі посеред ночі було дуже непривітним. І чим ближче вони підходили, тим більш хлопцеві ставало якось не по собі. Поміж ритму барабанів стало чутно й ритуальну пісню. Слова її було важко розібрати, але інтонація співу була якась недобра, ворожа. Від голосів виконавців мороз по шкірі. І від цього неприємного відчуття було ніяк не здихатися. Коли до запланованої місцини лишалось йти хвилин 10, хлопець, обігнавши інших, обережно смикнув екскурсовода за рукав футболки.

- Я перепрошую, пане Маеда, - пошепки промовив хлопець, - а хіба зараз у Кіото під час ритуалу співають?

- Про що ти, хлопче? – м’яко посміхнувся екскурсовод, - звичайно ж ні. Під час запалювання вогнища ніхто не співає.

- Але ж зараз… - хлопець запнувся.

- Що? – пан Маеда дивився на нього нерозуміючими очима.

Хлопець зрозумів – Маеда не чує. Ніхто із присутніх тут цієї жахливої пісні не чує. А це означає лише одне – співають на Межі. І нічого хорошого цей спів групі туристів не несе. Юнак відчув, що має щось зробити. Але що? І як? Він тут єдиний, хто зрозумів, що їх ведуть до пастки. Вже занадто люб’язно місцевий вирішив їм допомогти знайти дорогу через ліс, та ще й від грошей відмовився.  «Я був настільки захоплений Кіото, що одразу і не збагнув…А зараз вже запізно! Мене ніхто не послухає! Втекти! Я маю тікати! Покликати на допомогу! Точно! Але?.. Але кого я покличу у цій ситуації? Який же я ідіот…» - картав себе хлопець. «Ні! Я маю щось зробити!»

- Стійте! – вигукнув він, але ніхто не відреагував.

Хлопець хотів було крикнути, але запнувся. Ніхто не реагував не тому, що його не почули. Всі просто завмерли. Ніхто не рухався. Ні екскурсовод, ні молода парочка, що трималась усю подорож за руки, ні літнє подружжя, що весь шлях щось фотографували на старенький фотоапарат. Всі стояли, наче нефритові статуї при храмі. Обернувся лише місцевий. Очі його виблискували у пітьмі яскраво жовтими вогнями.

- А все так добре починалося… - зітхнувши проговорив чоловік, - от і скажи мені, хлопче, чому так важно було просто піти дивитися на вогники?

Чоловік пішов на зустріч хлопцю і той із жахом усвідомив, що не може поворухнутися. Чим ближче він підходив, тим краще юнак міг розгледіти вертикальні зіниці у яскраво жовтих очах, хижу посмішку. Волосся чоловіка раптово подовшало, на обличчі зявилась шерсть, а на голові – невеличкі гоструваті вуха.

- Бакенеко… - прошепотів хлопець.

- А ти хто? - чоловік, наблизившись майже впритул, понюхав хлопця, - пахнеш особливо, таких тут ще не було.

- З яких пір бакенеко виходить у місто? – намагаючись оволодіти тремтячим голосом, спитав юнак.

- З тих самих, як люди перестали подорожувати нашими лісами, - хижо облизнувся демон, - а нам також потрібно щось їсти. До того ж, ти лише подивись, як я вдало прогулявся! Ціла купка ласих шматочків… і ти. Десерт.



Козел Валерія

Відредаговано: 16.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись