Моє щастя

Розділ 3

Дні летіли стрімко швидко. Я не дозволяла собі нудьгувати та навантажувала себе роботою. За що я люблю свою відпустку, так це за надану можливість займатися домашніми справами. Для когось це не відпочинок, а я отримую справжню насолоду від такого проведення часу. І потім повертаюсь на роботу, як ніколи посвіжіла і задоволена. Так ось, в цей раз я зрозуміла, що йду на золото. Матуся тільки обурено гарчала на мене, але тихесенько і дуже рідко. Вона бачила, як я сильно сумую за своїм чудом чудесним і прекрасно знала, що тільки робота може мене втримати від апатії та нудьги. З Ільком ми розмовляли щовечора. Він докладно розповідав, як провів день, я розповідала про свій день. Потім ми будували плани на майбутнє й прощалися.

У четвер він поставив мене до відома, що тато вже купив для мене подарунок. Що саме, не зізнався. Залишається сподіватися, що щось не дороге.

А ось у п'ятницю все пішло не так. Вранці я розбила свою улюблену чайну чашку, поплакала трохи, і поставила маму до відома - з неї нова чашка. В обід обпекла руку, а ввечері зателефонував заплаканий Ілька. Після тривалих спроб заспокоїти своє сонечко, я так зневірилася, що зважилася на крайні заходи.

- Ілля, а тато де? - наполегливо запитала я.

- Тут десь, - невдоволено буркнуло моє чудо. Ну, хоч якісь слова. Вже добре.

- А дай йому телефон, - знову суворим голосом зажадала я.

- Навіщо?

- Ну, ти ж не хочеш зі мною розмовляти, ось я і вирішила поговорити з твоїм татом.

- Ні, я хочу розмовляти!

- Дай татові телефон. Я з ним хвилинку поговорю, а ти за цей час заспокоїшся, і ми нормально поговоримо.

- Ти обіцяєш?

- Так.

Було чутно, як мій малюк кудись йде, відкриває двері і в наступну мить мені в телефон чітко говорять «так» - це я так розумію замість вітання.

- Здрастуйте, Максим, - голосом суворої вчительки, почала я.

- Здрастуй, Лера. - Від його голосу, стадо скажених мурашок пробігли крос уздовж мого хребта. От же ж ...

- Що у вас сталося, дозвольте дізнатися? - дотримуючись офіційного тону, продовжила я. По той бік телефону зітхнули.

- Лера, а ти не можеш до нас приїхати? - кинув мене в цілковитий шок, цей ... володар сексуального голосу. Тут я теж не стримала зітхання. І він явно не був трагічним.

- Ні. - Я танк! - У чому суть проблеми?

- У Ілька істерика, хоче до тебе.

- Так ви ж уже завтра приїдете.

- В тому й проблема. З'явилися інші бабуся з дідусем. Вони хочуть взяти його до себе на тиждень. Я не можу їм відмовити.

От же…. Ех, життя моє, бляшанка!

- Я чогось не зрозумію. Навіть якщо я приїду, Ілько буде в гостях.

- Буде, але я зможу його забирати на кілька годин.

- Максим, я не зможу приїхати, - сказала і сама себе зненавиділа за свої слова. Мій хлопчик нудьгує, а я ... Дура я.

- Чому? - Голос пролунав приглушено, ніби Максим і сам засмутився через мою відповідь. Хоча, звичайно ж, засмутився. У нього дитина істерить.

- У мене залишилось відпустки всього тиждень, а роботи ще не початий край. Я повинна, хоч трохи мамі допомогти. Пробач, але ні.

Максим мовчав, але й не відключався - вже плюс. Я посилено думала, шукала вихід з цієї поганої ситуації, і нічого не лізло в мою «світлу» голівоньку.

- Ілька заспокоївся? - перервала я ваше обопільне мовчання.

- Так.

- Дайте мені з ним поговорити.

Максим покликав Іллю, а я все продовжувала думати.

- Так? - Ось парадокс, зовні вони майже не схожі, а манера розмови по телефону у них однакові.

- Ілля, я не приїду. Ти тільки не плач, а вислухай мене уважно. Ти повинен поїхати погостювати до своїх бабусі з дідусем. Але їм про мене не розповідай.

- Чому?

- Вони можуть подумати неправильно. Можуть не повірити в нашу дружбу. - Насправді я переживаю, що вони можуть влаштувати Максу з'ясування стосунків: хто я, звідки і з якими претензіями? - Ну, або скажи, що мені років дев'ять. Добре? - Ага, дев'ять, хіба якщо прибрати двійку попереду.

- Так.

- От і добре. Ти навіть озирнутися не встигнеш, а тиждень вже пройде, і ми знову побачимося.

- Ми все ж приїдемо до тебе? - з надією запитав Ілька.

- Швидше я на той час повернуся в місто, - посміхнулася я.

- Лера, я сумую.

Знав би ти, мій хороший, як я сумую. І чому життя таке несправедливе? Найбільше переживаю, що поки я приїду в місто, він про мене й не згадає. Тепер навряд чи ми будемо вечорами розмовляти. Як я без нього? Як я без наших щоденних вечірніх поболтушек? Зрадниця сльоза вже хотіла скотитися по щоці, але я зі злістю стерла її та, надавши голосу ентузіазму, відповіла своєму чуду чудесному:

- Я теж сумую.

- Лера, а почитаєш мені сьогодні казку? Маленьку, поки я не засну.



Анелия Чадова

Відредаговано: 14.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись