Моя лірика

Третя

Раниме серце завжди буде ранене,

Якщо поводитись із ним неправильно.

 

Раниме серце буде пригнічене,

Якщо поводитись із ним неввічливо.

 

Раниме серце – завжди смиренне.

Раниме серце не раньте даремно.

 

 

 

О душе, прагни до світла.

Ти ж бо скидаєш кайдани земні.

Бо зовсім вже тісно на білому світі

На ньому і місця немає тобі.

 

О душе, страждати не будеш.

Страждання для плоті, для тебе лиш рай.

Лишаєш ти землю, Богом забуту,

Щоб народитися знов – помираєш.

 

О душе, на небі просторо.

Торкайся руками волошкових хмар.

Там є Любов на величнім престолі,

Яку на землі твоїй розіп’яли.

 

О душе, не бійся покути,

Не бійся більше ніякого зла.

На небі ти зможеш назавжди проснутись

І ангел тобі простягне два крила.

 

 

 

 

Я плачу…

болить в серці – я плачу.

помираю неначе.

Це значить,

ти не поруч, я плачу.

 

Я плачу…

хтось рве душу – я плачу.

мені боляче бачити.

Одначе,

Якщо завинила, пробач мені.

 

 

 

 

 

 

Нас покида кохання.

Куди воно тікає?

Та звечора й до рання,

час когось кохаєм.

 

Куди біжить кохання? – 

У сни в далекі мрії.

Та звечора й до рання

Завжди серця нам гріє.

 

 

 

Торкнулись мого серця

Слова твої,

Напевно ти його

теплом зігрів.

 

Бо щось його тривожить,

обпікає.

Скажи:« Невже грішити може

Те серце, що кохає?».

 

 

 

Лише сонце я і асфальт…
Навкруги немає нікого.
А може хтось колись невпопад 
Вже ступав цією дорогою?

Може хтось сміливо крокує 
День за днем провіреним шляхом?
Я ж щодня життям ризикую,
Нога в ногу із власними страхами.

І пече мені сонце в спину,
Я вдихаю асфальтну пилюку.
А може хтось таки б навчив мене
Не опускати ніколи руки?

Може хтось підказав би дорогу?
Я пішла би нею до істини. 
Навкруги немає нікого. 
На помилках доводиться вчитися.

 

 


Знов літають в небі голуби,                   
Вони літають високо над хмарами.              
У безмежнім небі голубім                
Голуби літають парами. 

Людей кохання огортає чарами,                
Але люди все ж таки не птиці.               
Тому голуби літають парами,                    
Ну а люди ходять поодинці.

 

 


Людина є така одинока, 
Коли світ жорстокий навколо. 
Але ж вона могла півкроку 
Зробити до своєї любові.  

Тож люби – кого хочеш любити                 
І не вір у забаганки долі,                             
Бо так життя все можеш прожити                          
І півкроку не зробивши до любові. 

 

 

 

Він дивиться тільки на неї,
Хоч біля нього дівчат незлічено.                         
Та він захотів її                                     
Серце покалічити.

         

 

 

 

Любов

Вона оспівана
Ангельським хором, 
Бо рани зцілює
Безнадійно хворих.

На всіх розділена, 
Не міряна мірою, 
Завжди окрилена 
Надією й вірою. 

Вона від народження 
Живе в пошані,
Бо все відроджує 
І все воскрешає. 

Вона із неба
На землю полинула. 
Духовна потреба, 
Що стала святинею.

 

 

Моя душа уже пожовкла і летить…
Скільки раз вниз падала, здавалось.
Але завжди, чомусь, в останню мить 
Знову вгору ще сильніша підіймалась.

І їй не треба було сильного плеча,
Бо не злякатись їй поривів вітру.
Вони лиш тільки падать вчать,
Щоби зуміла ці падіння витримать. 

 

 

 

Настав вечір і ти починаєш читати казку
дітям до шести років.
Ти їх огорнеш теплом і ласкою,
а потім підеш нечутними кроками.

Діти сплять і бачать сни,
де ходить мама красива.
А завтра будуть читати просить,
нову казку, діти сироти.

Зоряна ніч. Не спить Попелюшка 
і все завмерло довкола…
А діти вляглися на свої подушки,
щоб мамин почути голос.

Для кожного радість тиха година.
Як завжди вчасно 
ти підеш така красива,
щоб твоїх сліз не побачив хтось.

Пройде час і ти знову питатимеш:
«Що вам наснилося»?
А діти дорослі скажуть: «Не плач, вихователько,
казки здійснилися».

 

 

 

Заплющ очі, я тобі розкажу про весну.

Ти її закарбуєш у пам’яті. 

Ось промінчик світла обличчя торкнувсь.

І на вулиці свіжо, гарно так.

 

Ти не бачиш, не бачиш цієї краси…

Я тобі розкажу: зовсім близько крокують люди

І в кожного з них квітне любов у душі 

Тож їм байдуже до тротуарного бруду.

Ти не бачиш, як грається листя,

Як дерева на мить ожива.

Я тобі розкажу як виблискує

Ранком на сонці росою зелена трава.

 

Ти не бачиш… Заплющ очі, я тобі розкажу про зорі,

Що впали із неба й загубились в блакитній імлі.

Вони як і інші не попадуть в історію

Але залишаться жити навіки у снах твоїх.

 

Ти не бачиш… Заплющ очі. 

Я тобі розкажу про місяць, який посміхається

лиш у ночі розкриваючи палаючі жаром вуста 

Це неначе казка, здавалось би,

Із наших мрій тепер наяву вироста.

 

Я тобі розкажу про навколишнє, 

Як барвистими мітками все позначила земля.

Але в душі твоїй, як у великій кімнаті порожньо.

І нема чим її простір безмежний занять.

 

Заплющ очі… 

Я тобі розкажу про весну…

 

 

 

Я не хочу любові,

що ріже зіниці яскраво-палючим світлом

і спалює дотла; що не має кордонів;

любові, до якої не можеш звикнути;



Вікторія Фединишин

Відредаговано: 23.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись