Мрія метелика

Глава 5

 

«Тривалість існування пристрасті пропорційна часу

опору жінки на початку відносин…» (с)

 

До наступної п’ятниці він знов не з’являвся. Та я вже знала, що це нічого не значить. Він зателефонує, приїде, забере… Питання в тім, чи згодна я настільки приймати його першість?! Та хіба в мене є вибір? Коли він знаходиться поруч, я неспроможна казати щось проти його волі, не те, що робити!

Тож, все, що я повинна робити - це не підпускати його до себе.

Промовити набагато легше, ніж зробити. Особливо, беручи до уваги, що увесь час перед очима сцени нашого із ним спілкування. І цноти в цих сценах було ні на гріш. Кров закипає, і я ловлю себе на думці, що прагну відчувати його дотики та пестощі, що шалено скучила, що мені страшенно не вистачає його. Я хочу займатися із ним коханням, обговорювати прочитане, просто бути поруч, чути голос. Та… емоційні гойдалки, що він їх мені влаштовує – то ж якесь божевілля! Я не хочу таких відносин! Вони мене не влаштовують!

Боже, що ж воно все так складно?! Я сама весь час воліла зустріти справжнього чоловіка, який був би сильним, мужнім, самостійно вирішував усі питання…

Зустріла. І мені саме це в ньому не подобається!

Ні, не це! Просто він занадто пригнічує мою особистість. Так неправильно! Має бути якось інакше. Кохання – це ж не суцільне підкорення. Це щось, щось середнє. У коханні має бути місце компромісам та домовленостям, а не «я сказав, ти робиш!»

Весь тиждень, поки йду на роботу, коли повертаюся, оглядаюся у спробі виявити чи слідкує хтось за мною. Його фантастична обізнаність в усіх моїх справах, починаючи з місця моєї роботи, завершуючи місячними – напружує. Як би то можна було все дізнатися, не стежачи? А, головне, навіщо аж настільки?

Бо я його тепер навіки? Іграшка-забавка? На вихідні брати? Перевіряв, чи раптом ще з кимось не зустрічаюся?

Нічого підозрілого я не помічаю. Просто люди, кожен спішить у своїх справах, жодному до мене нема діла. Напевно, це добре? Я не знаю. Я збентежена всім тим. Думки весь час лише про нього. Якщо не тривожні, то згадаються сцени кохання. Мама дивиться на все це, скрушно зітхає, поки мовчить, не втручається. Та я ж бачу, що їй не дуже подобається те, що відбувається зі мною. Впізнає себе в мені? Напевно, що так.  

Та я все ж таки переконалася в тому, що він за мною стежить. І сталося це зовсім неочікувано.

В один з днів, повертаючись з роботи додому, зустріла Катю. Ми давно не бачились, переписувалися "есемесками", по телефону говорили трохи, а бачились ще до захисту диплому. В обох часу не було, в обох захист, пошук роботи, співбесіди та купа всього ще. А тут вражень море, хочеться про все дізнатися, розповісти. Домовляємося з нею про зустріч в піцерії через кілька годин, якраз неподалік є одна непогана, та біжимо по домівках. Готую вечерю, аби мама могла поїсти після повернення з роботи, швиденько приймаю душ, перевдягаюся, телефоную мамі, що піду на зустріч з Катериною, та йду.

Потім, згадуючи події того вечора, я так і не зуміла згадати: той хлопець вже сидів неподалік від нас, коли ми прийшли, чи підійшов пізніше. Ми з Катею замовили собі салатиків, взяли млинців та великий чайник обліпихового чаю. Сіли за столиком на вулиці, розповідаємо одна одній новини. І було нам доволі комфортно. Спека вже спала, сонце пішло за найближчий будинок, вітерець легесенько, наче граючись, розвивав наше волосся. Саме тут, вслід за іншими своїми новинами, я розповіла подрузі про свого фантастичного коханця. Власне, вона була єдиною, окрім мами, кому я про нього взагалі розповідала.

- Це так не схоже на тебе! – зауважує вона.

Я знаю. Саме це мене і лякає. То наче якась друга я. Та, якої ніколи не знала та в очі не бачила.

- А я, знаєш, мені здається, я заміж виходжу…

- Господи, Катю, і ти мовчала стільки часу? Та ти ж мала у першу чергу це мені розповісти! За Олексія? А чому здається?

Двох хлопців, які занадто голосно сміялися та розмахували руками я вже запримітила в цей час. Вони були ще досить далеко, і взагалі я не розумію, навіщо б мені в принципі звертати на них увагу. Катя ще подовжувала розповідати, і я навіть слухала та відповідала їй, але ті хлопці вже бентежили мене.

- Правда, звісно! Я рада, за вас, щиро рада і залюбки…

- Дівчата, а давайте ми з вами познайомимося?

Йшли мимо, та вирішили не йти мимо. Ми з Катею не встигли навіть рота розтулити, аби бодай щось відповісти, як хлопці, вони таки були на підпитку, вже відсували стільці, щоб сідати поруч.

- Даруйте, хлопці, ми тут розмовляємо, - ввічливо промовила Катя, але ввічливість не допомогла.

Обидва вже всілися, один, потягнувся за карткою меню.

- Так чудово, розмовлятимемо разом. Зараз ми вам пивка замовимо, правда, Серього?

Серьога гикнув та розплився якоюсь свинячою посмішкою.

- Встали та пішли звідси!

Ось де знадобиться погляд крижаної королеви, та, на жаль, на п’яних він не діє.

- А то що? – погляд другого став колючим та вкрай неприємним, і я зрозуміла, що цей так точно тепер не відчепиться. Про спокійне чаювання годі і мріяти.



Лія Щеглова

Відредаговано: 23.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись