Місто - Карнавал

Глава 15. Майстер-клас: Як ходити на побачення

 

Розмова з лікарем відбувалась за закритими дверима, сам на сам між Петром та ним. Аню попросили вийти, чим лише підсилили її підозри. Велюров старший заплатив за мовчанку, той тепер приховує причину навіть від неї, дружини. Аня стояла в коридорі перед палатою та крізь не щільно закриті жалюзі на скляних стінах палати спостерігала за тою бесідою. По губах вона читати не вміла, толку від того не було. Постояла кілька хвилин та пішла в хол, де можна було присісти. Зателефонувала свекру, сповістила, що, ніби, з Петром все гаразд.

Від чого батько захищав сина? Як Ані не хотілось у це вірити, все вказувало саме на те. Тому і розпитував про стосунки, щось зважував. Зробив свої висновки та визнав не гідною довіри? Це дратувало. Складалося враження, ніби він вважав, що це вона вертихвістка її синочка окрутила та примусила одружитися. Але ж знає, що все не так! Особисто договір складав, з врахуванням різних юридичних нюансів, аби, борони Боже, вона після розлучення чогось зайвого не відхопила собі.

Так, добре. Не час заводитися. Він приховує причину, це очевидно. Господи, що ж там таке насправді? У голову полізли дурнуваті думки, вони не відпускали, ятрили. Гаразд. Велюров не скаже, якщо досі цього не зробив, лікар підмазаний – теж.

Вона піде іншим шляхом. Врешті, Аня має право знати.

Весь цей час дівчина крутила в руках телефон, тепер же наважилась. Можливо, вона і не мала грошей Велюрова, аби перекупити лікаря, але був один контакт – дядько Коля. На відміну від тітки Рози – тут не було жодної спорідненості. Дядько Коля був близьким другом батька та її хрещеним батьком. Знайомі давно, ще з тих часів, коли жили в одному місті. Аня його теж змалечку пам’ятала, а найяскравішим був спогад, як він брав її на коліна та бавився: «Поїхали, поїхали, з горіхами, з горіхами…». До столиці дядько Коля переїхав років сім тому, коли його кар’єра пішла вгору. Після реформи пройшов атестацію і тепер остаточно закріпився у Києві, давно перетягнув сюди всю родину. Після загибелі батька, а він приїздив на похорон, особисто підходив і до Ані, і до її матері, пропонував допомогу.

– Я співчуваю. Нема слів. Артем, він мені був більше, ніж друг. Зроблю все, що в моїх силах, тільки скажіть.

Це він допоміг поставити на місце Льва Панченка, тоді як Аня лише влаштувалась до Велюрова та стикнулась з першими складнощами у столиці. Йому ж дівчина збиралась зателефонувати й зараз.

– Ми можемо зустрітися, дядю Колю? Я б хотіла дещо у вас спитати, телефоном не надто зручно… – відповіла вона на його щире: «Привіт, доню, як твої справи?».

Він не відмовив. Впевненості не було, та Аня бодай спробує з’ясувати, що сталося. Бо власне Петро дотримувався версії, озвученої медиками. Звісно, він додав, що трохи перебрав з шампанським.

– Твій батько питав у мене, чи не приймав ти чогось? Ти ж розумієш, що одного шампанського замало для такої реакції?

– Не знаю, Анцю! Переконаний, тутешні лікарі виявлять причину. Мені несподівано стало зле, все, що можу тобі сказати.

Якщо і припускати, що він хотів поговорити про щось інше, коли їх перервали, то до цієї бесіди справа не дійшла. Благосний настрій від того, що все обійшлося – минувся. Розтанув димкою, після того, як її виставили за двері палати, як усвідомила, що Велюров їй не довіряє, що сам Петро не довіряє. Тож вона дочекалась, коли приїхав свекор, та, пославшись на втому, відправилась додому.

Вдома передивилась усі шухлядки на кухні, у ванні та спальні. Нічого дивного не знайшла. Хіба що виявила у кутку шухляди стару пляшечку, порожню. Там і термін придатності вичерпався ще до її знайомства з Петром. Загуглила, то було знеболювальне, і в аптеках продавалося за рецептом. Вона справді не помічала, аби Петро вживав бодай якісь ліки… Та в нього ж в аптечці банального спазмолгону не було, коли Аня до нього приїхала! Все самостійно збирала. Виходить, ці пігулки йому прописували ще у шпиталі?

Петро уникав розмов про поранення та його перебування в АТО, а, наскільки Аня знала, у шпиталі знаходився двічі. На плечі, ближче до ключиці є шрам.

– Щось не так? – запитала мама, коли Аня зависла над планшетом, міркуючи про все це.

Струснула з себе задумливість, усміхнулась.

– Та ні, в цілому все гаразд. Ну крім, сама розумієш, – мама підійшла, обійняла її. – Слухай, шкода. Я планувала сьогодні з вами день провести. А тепер…

Мама сплеснула руками, відійшла від неї, відкрила дверцята холодильника та дістала звідти тарілку з котлетами. Це вони вже удвох з тіткою похазяйнували, наготували їжі.

– Господи, Аню, та про що ти кажеш? Мерщій поїла, та лягла спати. Сама вже скоро світитися будеш! Ми знайдемо з тіткою, як себе розважити. Йоганн запросив мене на побачення. То ми з тіткою при ділі, – мама усміхнулась, в той час як Аня, яка вже встигла взяти до рота шматок котлети, ледь не вдавилась ним, почала кашляти. – Та що ж ти ось це робиш? Наклади в тарілку й поїш нормально! – обурено зауважила вона, стукаючи доньку по спині.

– Йоганн? Побачення? – викрикнула дівчина, щойно опанувала приступ кашлю. – Господи, мамо, хіба можна такі новини під час їжі сповіщати? Коли він вже встиг цей чортяка зі своїми геніальними ідеями? І ти погодилась? Це ти йому про Петра розповіла?

Мама засміялась.

– Агій, дівчино, скільки обурення та питань! Так, ми за годину зустрічаємось. Розмовляли вранці, сказала про Петра. Що в цьому такого? Ви ж компаньйони, хіба ні? Дуже милий джентльмен. Вчора чудово провели час.



Лія Щеглова, Йєн Северін

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись